Указом Президента України № 403 від 5 грудня 2017 року за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України старшого лейтенанта Артура КИРЕЄВА нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Нині офіцер Військового коледжу сержантського складу старший лейтенант Артур Киреєв з посмішкою на обличчі згадує минуле. На жаль, тепер усе його життя розділилось на два від- різки: до поранення.. і після Про саме поранення розповідає не- охоче. Говорить, що найважче усвідомити свою прикутість до візка... І те, що життя сприймає з позиції маленької дитини... «Я тільки вчусь, знайомлюсь зі світом, наче дитина», – з сумом говорить він. А ось про те, як обирав професію, про навчання і службу, навіть про війну і підлеглих, говорить із захопленням та гумором. У такі хвилини Артур наче оживає: жестикулює, очі блищать, з обличчя не сходить усмішка. Виявляється, обрати професію військового його спонукав дідусь, який займався вихованням підлітка. Спочатку він наполіг на тому, аби Артур навчався у Донецькому військовому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. А потім майже у наказовій формі скерував до Кам’янця- Подільського у військовий виш. – Я не уявляв себе військовим. Не була мені ця професія до душі, – відверто зізнається співрозмовник. – Тож засмучувати дідуся й бабусю не хотів. Поїхав у Кам’янець-Подільський з єдиним бажанням провалити іспити. Так воно і вийшло: у мене не було ЗНО з фізики, а тому переді мною закрився «шлагбаум»! Я зрадів, що «пролетів» і з неабияким задоволенням повернувся
додому. Та треба знати мого дідуся… Не встиг юнак відчути «смак» ци- вільного життя, зрозуміти, що й до чого, як отримав новий «наказ»: укла- дати контракт із військом. А через рік служби усе ж таки склав іспити до військового вишу і став кур- сантом Кам’янець-Подільського вій- ськово-інженерного інституту. Навчався, як всі. Щось давалося лег- ко, а над іншими предметами доводи- лось попотіти. Та найбільше полюбляв підривну справу. Все, що стосувалося цього предмета, «всмоктував» наче губка. Загалом, про навчання згадує з посмішкою. Особливо про останній рік вишколу, вже у нашій Академії , куди були скеровані усі кам’янець- подільські курсанти. Та просить не про все розповідати читачам. – За розподілом потрапив у 93-ю бригаду, яка дислокувалася на Дніпропетровщині. Тоді, у 2013 році, я про неї взагалі не чув. Кого з офіцерів не розпитував, ніхто про неї не знав, – розповідає Артур. – Добре пам'ятаю свої перші враження від пейзажів, які проносилися за вікном таксі: сірість і похмурі ліси не додавали оптимізму. Коли ж побачив гуртожиток і малесеньку кімнатку на двох, засмутився ще більше. Для всіх військовослужбовців у бригаді я був дивиною: виявляється, років зо п’ять сюди взагалі не прибували лейтенанти-випускники… А вся саперна рота тоді нараховувала… аж двох бійців. А потім був Майдан і Крим… У березні 2014 року 93-я бригада однією з перших відбула на захист кордонів країни у Мілове та Троїцьке, що на Луганщині. Тоді ще ніхто не міг передбачити, яким чином будуть розгортатися події . За два місяці бригада вже воювала на Донецькому напрямку. Відчули й перші втрати: у перестрілці із бойовика- ми на блокпосту біля Золотого Колодязя загинуло троє військовослужбовців, – розповідає офіцер. – І саме тоді розпочались справжні бойові дії . Я зі своїм підрозділом проводив закладку мін довкола наших блокпостів. Артур не приховує, що спочатку було страшно, особливо тоді, коли виконував відповідальні завдання під ворожими обстрілами. Та згодом і до цього звик, а відтак працював інтуїтивно. У той фатальний для офіцера день, під Опитним, він з підлеглими підривав міни, які залишились від першої хвилі. – …Працювали без особливої напруги, адже добре знали свою справу. Несподівано нас накрили міномети, – пригадує ті події спів- розмовник. – Я не відразу усвідомив, що коїться. Адже ми підривали і не чули ворожих розривів… Коли впав на землю, зрозумів, що щось не так. Спочатку не відчував ніг, а потім – усе поплило як у ту- мані. Не було ні тунелю, ні світла... Якась засмоктуюча тиша...тільки здалека лунали чиїсь голоси. Підлеглі винесли свого командира у безпечне місце і невдовзі КРАЗом доправили до шпиталю. Артур згадує, як його, майже не- притомного, бійці повертали до життя. Щоразу, лише він заплющував очі, били по щоках, при- мовляючи: «Командире, вставай, не спати!». Це зараз він про все розповідає з посмішкою. А тоді було не до жартів. Допоки спілкувалися, поряд із чоловіком була Аліна – дружина Артура. Щось підправить, піднесе. Вона наче пружинка: завжди напоготові зробити так, щоб коханому було комфортно. З усього було видно, життя Артура – її життя. Вони – одне ціле. І до мрії щоденно крокують разом. «А вона, ця мрія, природна: якомога швидше встати на ноги. Інакше не можна: у мене ж Алінка!», – підсумував нашу бесіду лицар бойового ордена.
