"Повертатися з війни дуже непросто, — говорить 45-річний Олександр Фомінцев. — Тут головне — не здаватися від кризи до кризи". На форум він прийшов зі своєю донькою Поліною. Їй 21 рік. Вона артистка балету і засновниця компанії з пошиття дитячої постільної білизни та аксесуарів.
"Переглядаючи свої старі фотографії, я розумію, що за рік-півтора до початку війни здійснив якусь божевільну кількість подорожей різними місцями і країнами, — продовжує Олександр. — Як відчував, що щось таке буде.
Проміжків між Майданом, волонтерством і війною у мене не було. Усе сталося якось на одній хвилі. Ішли ми групою з Харкова. Повернулись усі, крім мого найкращого друга Олексія Кириченка. Коли ми виходили з оточення, він потрапив у полон. Його прізвище давно значиться в списках полонених, які підлягають обміну, але він досі в неволі.
Про війну розповідати не хочу. Скільки можна? Коротенько: служив у 42-му тербаті, в 129-му і 131-му ОРбатах з червня 2014-го по вересень 2015-го. Сектор "Д" — Савур-Могила, потрапили в оточення і виходили, потім сектор "М".
Мені дуже пощастило— навколо мене зібралася велика кількість яскравих, сильних людей. І події були такої концентрації… такого не було раніше. За все життя. А тут усе це накрило упродовж року. Один з мого оточення представлений до звання Героя України, двоє написали книжки, про трьох зняли документальні фільми…
Коли я повернувся додому, гостро відчував нестачу друга. Я повернувся в ті ж умови — тут ми разом пили пиво, разом подорожували родинами… Я тут, а він — у полоні. Мене накрило сильно, і я домовився зі своїми друзями з відомого рекламного агентства зробити соціальний проект, що складався з кількох етапів — одним з них було інстаграм-розкручування проекту "Ти солдатик". Історії військовополонених, розказані ними родичам. Зараз цього вже немає, але раніше телефонний зв'язок був, і родичі знали, в яких умовах і як вони живуть. Історії були анонімними, щоб не викликати санкцій. Ми виклали їх, і був резонанс. Не всі вірили, що вони реальні.
Майже одразу, як я опинився на дембелі, мене знайшла Ольга Ладія-Щербакова і запропонувала взяти участь у проекті "Цивільний "піксель". Повернувшися з війни, ветерани не ходять по психологах, не довіряють медикам і цивільним. Свої історії вони носять у собі. Ці історії їх часто обтяжують. Ідея проекту — у закритій, безпечній атмосфері солдати розповідають свої історії, а актори Театру "Прекрасні квіти" відразу програють їх на сцені. Така "магія" для тих, хто зважиться розповісти своє потаємне. Адже труднощі в спілкуванні навіть з найближчими після повернення виникають у всіх, та не всі це готові визнавати. Родичі й друзі хочуть бачити чоловіка колишнім, а він вже змінився. Це очевидно, але багато хто забувають про це. Не кожному поясниш".
Сьогодні Олександр Фомінцев — автор кількох громадських проектів, журналіст, рекламіст-маркетолог і підприємець. За мірою своїх можливостей Олександр і Поліна допомагають дітям у дитбудинках і військовополоненим. І кожен веде свій бізнес, розпочатий після війни.
"Яке це — бути дочкою ветерана? — запитує хтось із залу Поліну. "Це — чудово, — відповідає вона. — Незважаючи на все, через що ми пройшли. Тому що в житті з'явилися люди — татові побратими, — які завжди підтримають і прийдуть на допомогу".
Джерело:https://dt.ua/SOCIUM/zahopleni-zhittyam-istoriyi-uspihu-veteraniv-ato-harkiv-_.html
