Переживши клінічну смерть та втративши на передовій ліву ногу, розвідник Олександр Бабченко зміг повернутися до повноцінного життя. Разом із дружиною він виховує 14-річного сина, ні про що не жалкує і вірить, що Україна переможе у всіх запеклих боях.
37-річний розвідник 92-ї механізованої бригади Олександр Бабченко – усміхнений чоловік з щирими сіро-синіми очима. Він говорить напівтоном і досі не розповідає подробиць бою під Щастям Луганської області, де восени 2014 року втратив ліву ногу.
Переживши клінічну смерть та пройшовши важкий шлях протезування і відновлення, зараз Олександр повернувся до мирного життя. Він працює інженером-електриком, майже не відчуває обмежень і каже, що про неоголошену війну, не рахуючи новин, йому нагадує металева нога, численні шрами на тілі і розповіді друзів, багато з яких й досі продовжують службу на передовій.
Мене мобілізували влітку 2014 року. Оскільки я проходив строкову службу, потім служив за контрактом – повістку мені вручили ще під час першої хвилі мобілізації. Тоді я пройшов медкомісію, став чекати призову. У військкоматі мені повідомили: «Ми вам зателефонуємо пізніше». Зателефонували, коли ми з родиною були на Азовському морі. Пройшло буквально декілька днів, я зібрав речі і відбув до частини.
На підсвідомому рівні дружина не хотіла, аби я їхав, але вона знала, що своє рішення я не зміню, тому не опиралася і у всьому мене підтримувала. Ми обговорили все, коли я тільки отримав повістку, тому після дзвінка з військкомату про АТО вже особливо не розмовляли. Не можу, до речі, сказати, що і я, і вона, були готові до моєї майбутньої служби, проте жодних нарікань не було.
Військова романтика почала зникати, коли наші хлопці повернулися з Іловайська. Ми ще були на бойовому злагодженні у Харківській області, і одну нашу групу відправили на деблокування Іловайського котла. За деякий час хлопці повернулися, але, на жаль, не повним складом – хтось із них загинув, хтось отримав поранення й потрапив у шпиталь. Ми, новобранці, готувалися, саме, виїжджати на передову, тому розповіді про смерть і те, як горіла наша техніка, зізнаюся, відкинули військову романтику далеко на задній план.
Ногу я втратив під час бою в районі міста Щастя Луганської області. В жовтні 2014 року був бій, я виконував завдання у складі розвідувальної роти. Міна впала в декількох метрах від нас, але оскільки я йшов першим – мене вразило найбільше. Ліву ногу майже відірвало, в іншу – поцілила ворожа куля. Окрім цього, у моєму тілі застрягли численні мінні уламки: одні з них ще й досі «гуляють» в організмі, інші – витягли лікарі. Пам'ятаю, як у мене з грудей стирчав чималий уламок. Був пневмоторакс (нагромадження в плевральній порожнині повітря або газів. – Ред.) і здавалося, що згори на мене навантажують бетонні плити – неможливо було дихати й дико хотілося витягти уламок. Коли хлопці надавали мені допомогу і потім почали евакуацію, то не давали, аби я у стані шоку витягав з грудей той уламок, – інакше б була кровотеча.
У мене була клінічна смерть. Про це мені повідомили у харківському шпиталі, коли я отямився через дві доби після поранення. Про те, що більше не маю ноги, своїй дружині Ані я повідомив особисто. Попросив у медсестри телефон, по пам'яті набрав номер коханої і все розповів. Зайшов спочатку здалеку, а потім вже у м'якій формі сказав, що скоро матиму протез і все буде добре.
Моя дружина – найкраща на світі. Вона змогла прийняти мене новим, допомогла мені відновитися, жодного разу не дозволила собі нарікати і, попри все, береже наше родинне тепло та світло. Я безмежно вдячній своїй Ані за її кохання та мужність. Насправді, це зовсім різне – зустріти чоловіка вже після поранення, і знати його здоровим, а потім прийняти з інвалідністю.
Син намалював прапор України і написав: «Мій тато – герой!» Це було у шпиталі і розчулило мене до сліз. Я тоді дуже переживав, думав про те, що скаже син, як відреагує на моє поранення. Але, знаєте, він, попри вік, вже й сам справжній чоловік. Нормально все сприйняв, сказав, що пишається мною і буде любити будь-яким.
Я часто забуваю, що у мене немає лівої ноги. Якийсь час назад повністю повернувся до роботи. Зараз працюю інженером-електриком на будівничому підприємстві. Іноді виконую якесь завдання, щось не виходить і лише тоді ловлю себе на думці, що мене обмежує протез.
Рідні та близькі кажуть, що я зовсім не змінився. Це, частково, правда. Я лишився оптимістом. Але мої життєві пріоритети стали зовсім іншими. Війна показала, що найголовніше – це у будь-якій ситуації лишатися людиною. Як би не боліло, як би важко не було – просто завжди пам'ятай, що ти – людина.
