Михайло АЛЄКСЄЄВ, з позивними «Док»

Як більшість хлопчаків, він мріяв бути військовим. А професію обрав мирну – після 11-го класу вступив до Вінницького медичного коледжу. Батьки хотіли, щоб син став медиком, як тато, який працював фельдшером на швидкій. Та думка про військо не полишала. Казав, що піде служити на строкову службу і, якщо сподобається, залишиться в армії.

Та кожного з нас по життю веде доля. Михайло став військовим, зустрівся віч-на-віч з війною. Йому довелося і воювати, і рятувати, і лікувати, і взяти на себе командування підрозділом – безпосередньо відповідати за життя бійців. За виконання професійного обов’язку, мужність і витримку він нагороджений двома державними нагородами: орденом «За мужність» та орденом Богдана Хмельницького. Та своїми подвигами хизуватися не вміє, для нього це – його робота, його професійний і чоловічий обов’язок.

- Михайле, як ти опинився в армії?
- Наш курс зробили експериментальним. Після третього року навчання ми вдягнули форму і склали присягу на вірність українському народу. Після четвертого - нас випустили у війська як помічників лікаря – бакалаврів медицини для Збройних сил України і в липні 2001 р. я приїхав у Яворів на посаду начмеда у 86 окремий ремонтно-відновлювальний батальйону 24 дивізії.

Коли сформувалася бригада, з 2003 по 2013 р. я був начальником медпунктів спочатку третього, потім першого механізованих батальйонів. Потім нове реформування, 2013 р., якраз перед війною, посади начальників медпунктів скоротили, і я став просто офіцером групи матеріально-технічного забезпечення 1-го механізованого батальйону. У складі 1 БТГР (батальйонно-тактичної групи), сформованої на основі нашого батальйону, навесні 2014 р. ми виїхали на Схід і, не будучи на посаді, фактично, я виконував обов’язки медика, бо не було кому. Доводилося з однаковим умінням тримати в руках і автомат, і медичні інструменти.
І лише в липні 2015 р. мене призначили ординатором медичної роти.

З початком війни медичну службу треба було організовувати практично з нуля, створювати сам алгоритм надання допомоги, під вогнем противника, на полі бою, у складних польових умовах, на різних етапах евакуації поранених… Бракувало знань і досвіду. У 2014 р., коли поступало відразу кілька «трьохсотих», я починав метатися - за кого хапатися. У такі моменти кожна секунда на вагу життя. Якщо при перебитій артерії неправильно накладено джгут, кров витікає з рук за 2 хвилини, з ніг – за три. Згадував, чого мене вчили, як проводити медичне сортування, за ступенем важкості поранених. Вчився швидко зосереджуватися і будувати план дій. Зараз виїжджаю на евакуацію, наприклад, осколкове поранення в ногу - вже немає паніки, знаю, що і як робити. Тактичної медицини я вчився у «районі»: з нами проводила навчання організація «Білі берети», я був з ними на зборах. Приїжджали до нас «Госпітальєри». Також пройшов курси з лікувальної терапії на базі Львівського шпиталю.

19 червня 2014 р. бригада зазнала перших втрат, загинули комбат підполковник Ігор Ляшенко, командир розвідроти капітан Степан Воробець та п’ятеро бійців. Тоді ж були і перші «трьохсоті», яким я надавав допомогу: поранення в ногу і в обличчя.
2014 і 2015 рр. були найважчими. У 2016 р. я вже більше займався евакуацією з переднього краю на другий рівень надання медичної допомоги. Забирав з точки передачі й віз на стабілізаційну бригаду. Виїжджав машиною, перевіряв надану першу медичну допомогу, бо на полі бою не завжди можна зробити це якісно: наклали джгут, перебинтували й відправили. Я перевіряв джгут, накладав більшу пов’язку, ставив крапельницю, давав знеболювальне, серцеві препарати. А спочатку допомога надавалася на місці. Тоді не було такої точки передачі.

У 2014 р. я був один медик на всю 2-гу механізовану роту і стрілець-санітар зі мною. Повантажили пораненого й він повіз, а я лишався в роті. Чекав, поки санітар чи водій повернеться. Коли проходило більше часу, ніж займає дорога, я починав хвилюватися, що сталося. Не було медичних машин. У кращому випадку – санітарні уазики (т. зв. «таблетки»), яким по 40-50 років, практично нічим не обладнані. Везли поранених на військових машинах: на УРАЛах, на БМП, на транспортерах-тягачах, пізніше - на іномарках, які в АТО передавали волонтери.

Це до мене в роту їхав заступник командира бригади з озброєння підполковник Владислав Веливок забирати «трьохсотих». Недалеко на горі стояв мінометний взвод, який нас прикривав. Веливок на «Уралі» віз їм міни. Потім мав спуститися до нас з гори через ферму польовою дорогою, заїхати в село Новосвітлівка. І там його машину розстріляли. Думаю, це була ворожа ДРГ. По часу ми розуміли, що Влад вже мав бути в нас. Вийшли на мінометників, ті сказали, що міни він їм здав і хвилин сорок, як поїхав. Вислали другу машину з капітаном Олексієм Сковородіним, хлопці поїхали другою стороною, але і їх накрили ворожі міномети. Машин нема, я нервуюся, цінна кожна секунда. Тоді ми викликали з 80 бригади, яка стояла біля нас, в Луганському аеропорту, вони на ЗІЛу приїхали і забрали «трьохсотих»…
- За що ти отримав нагороди?

- Орден «За мужність» - за події серпня 2014 р. Ми вийшли з Луганського аеропорту і перша рота пішла на Новосвітлівку, друга - на Хрящувате. Це декілька кілометрів від Луганська. Ми тримали оборону села Новосвітлівка. По нам велися артилерійські, танкові обстріли. Ми стояли з «Айдаром». У ніч на 14 серпня в результаті артобстрілу загинула вся верхівка роти: ротний капітан Валерій Бондаренко і два командири взводу Владислав Рильський та Юрій Думанський. Хлопцям було по 22-24 роки. Інші два взводних стояли в цей час на інших флангах і були потрібні у своїх взводах. Я залишився єдиний офіцер і доповів керівництву, що тимчасово прийняв на себе командування ротою. Це 35-40 людей. Для мене це були найважчі дні за всю війну. Зі мною були контрактники, був старший механік роти Богдан Романюк, він казав мені «прорвемося», хоча ситуація була критичною. Найважче було вибирати людей у розвідку за село. Треба було розвідати, де за фермами стояли міномети, які стріляли по нам. Пішли і наші, і айдарівці, за пару годин усі живі повернулися.

- Хто для тебе був за взірець на війні?
- Спочатку, коли був живим, комбат Ігор Ляшенко, з ним було надійно, спокійно. Командир бригади Олександр Павлюк, ти знав, що він адекватно оцінює ситуацію, прийме правильне рішення і допоможе. Коли я їздив з другою ротою, це покійний ротний Бондаренко, старший механік Романюк. Із медиків: хірург Дмитро Лось, який оперував в оточеному Луганському аеропорту, «Народний герой України», хірург Тарас Кльофа, зараз начмед Військово-медичного клінічного центру Західного регіону. У складі бригади медиків вони були скеровані до нас зі стаціонарів Львівського шпиталю.

В армії Михайло знайшов свою половинку. Дружина Надія служить на посаді командира відділення гранатометного взводу механізованого батальйону, молодший сержант. Теж учасник бойових дій, знає, як виглядає передова і що таке чекати телефонний дзвінок від чоловіка, коли від звісток «звідти» зупиняється серце. Їй нічого не залишалося, як брати себе в руки, вірити, молитися й любити. Надія добре розуміє свого чоловіка і не ставить «дурних» запитань. Коли ти прийшов в армію, значить взяв на себе певні обов’язки. І треба їх виконувати.

- Служити в рембат ми прийшли з різницею у два дні наприкінці липня 2001 р., - розповідає дружина. - Я кухар за освітою, працювала у військовій їдальні. Михайло як начмед приходив перевіряти якість приготування страв. Він думав, що відбуде перший контракт і звільниться. А вже через місяць написав рапорт на звільнення. Адже не був готовий до військової служби, фактично, планував працювати на гражданці, а тут армія, шикування, дисципліна. Шість днів - служба, а в неділю хочеш вийти у місто, щось купити – усе закрито. Спочатку він був чисто вінницький пацан і заявляв, що в «Бандерштате жить не собирается». Ні слова не говорив українською. Потім став помалу вчитися, а коли почалася війна, перейшов на українську і принципово ні слова російською. Одружилися ми через два роки. Народився син Олег. 13 років ми винаймали квартири. А напередодні Нового 2015 р. нарешті отримали житло в новому будинку.
Він багато пройшов, таку війну і стільки смертей бачив, а що він скромний і мовчить, то у нього на це свої причини. Він не панікер. Він не «махор», не піхотинець, взяв тоді командування на себе, коли був розгублений особовий склад, почалася паніка, все взяв у свої руки, а ще треба було зібрати тіла своїх побратимів, все підписати і передати. Та найважчим було відповідати на питання батьків, які втратили своїх синів.

Так, я раділа за кожну його нагороду. Орден «За мужність» на плацу частини після повернення бригади в Яворів Михайлові вручив командувач військ ОК «Захід» Олександр Павлюк. Я з усіма стояла на плацу і мене також всі вітали. А орден Богдана Хмельницького йому вручав командир бригади Валерій Гудзь у районі ООС, в м. Торецьку. Та найбільша нагорода - це збережене життя і здоров’я, і що наш син має тата.

Щосуботи на всю квартиру Алєксєєвих розходиться аромат випічки. Надія балує своїх мужчин – чоловіка і сина чимось солоденьким, готує смачні страви. Домашній затишок і любов – найкраща адаптація від жахіть війни.