Про українських воїнів пишуть американські видання: англійською, українською мовами. Американців вражають життєві історії українських героїв, їхня сила волі й витримка. Америка приймає їх на лікування та реабілітацію, знайомить із собою і знайомиться з ними. Дарує зустрічі з надзвичайними людьми і спогади на ціле життя.
Про те, як для українських воїнів американці відкривають свої серця і свої домівки, розповідали нам самі хлопці та їхні рідні: Михайло Ляля і його мама Марія зі Свидниці, Володимир Гера і батько Ярослав з Черниляви.
А так само і Роман Гаврильчак та його мама Катерина з Новояворівська, до яких ми недільного дня завітали у гості. 23 лютого Роман відсвяткував свій 34-й День народження. Тож наша розмова була на святкову тему. Та не лише. Говорили про війну і про мир, про Україну і про світ, про те, що радує, і те, від чого стає прикро. Було про що поговорити.
Заходимо у квартиру і першими впадають в око фотографії. Роман у формі курсанта військової академії, ніби влитий у неї: припасована по фігурі - ні складочки. Роман по натурі перфекціоніст. Дуже ретельний, вимогливий до себе і до інших в усьому.
«Коли я приїхав з татом в академію дізнатися результати вступу, побачив, як там усе прибрано, побілено, покошено. Це мене підкупило, думаю «класно». А потім зрозумів, що то все робиться нашими курсантськими руками», - згадує Роман свій вступ до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, де навчався на факультеті «Автомобілі та автомобільне господарство».
Інше фото зроблене вже в Америці – Роман із мамою у вишиванках. Показують газету «Українське Чикаго», в якій теж уміщена ця світлина. На фестивалі Uketober Fest Роман і Катерина Гаврильчаки взяли участь у конкурсі на найкращу українську вишиванку «А сорочка вишита серцю мила», організований членкинями Українського конгресового комітету Америки (штат Іллінойс).
Далі Роман бере до рук український прапор. На початку 90-х пані Катерина купила його, щоб вивішувати з балкона новояворівської квартири у дні державних свят. І навіть подумати не могла, що разом з ними помандрує цей прапор аж за океан - як частинка Батьківщини, яку її синові довелося захищати зі зброєю в руках.
У США Роман прибув за програмою Revived Soldiers of Ukraine («Відроджені солдати України», президент фонду Ірина Ващук) для проходження курсу реабілітації після важкого поранення, яке він отримав 12 лютого 2015 року під час бойових дій у районі міста Дебальцеве.
А спочатку було тривале лікування у Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова, де Роман переніс операцію з видалення уламків кісток хребта, потім у Головному військовому клінічному госпіталі у Києві, в Інституті нейрохірургії ім. А. Ромоданова, де прооперували хребет та руку. Початкову реабілітацію пройшов у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону (м. Львів), зусиллями волонтерів протягом року лікувався у приватному реабілітаційному центрі в Іспанії. З квітня до жовтня 2017 р. проходив курс фізіотерапії в спортивно-оздоровчому комплексі Next Steps у Віллоу Спрінгс (штат Іллінойс).
Роман перечитує на прапорі побажання від людей – зустрічі з якими незабутні: це єпископ УГКЦ, нині правлячий єпископ єпархії Святого Миколая у Чикаго Владика Венедикт, аташе з питань оборони України при посольстві України у США генерал-майор Володимир Гаврилов, генеральний консул України в Чикаго Лариса Герасько. Це о. Микола Бурядник - парох українсько-католицької церкви св. Йосифа Обручника в Чикаго, яка є одним з головних центрів української діаспори у США. Наталка Серафим, авторка перших публікацій про Романа в американських ЗМІ. Ірина Гаєцька, американка канадійського походження, яка говорить прекрасною українською мовою, вона обвозила Гаврильчаків по всіх тамтешніх церквах, знайомила з Іллінойсом і стала їм доброю товаришкою. Це голова Центру військового капеланства Львівської архієпархії УГКЦ Степан Сус.
Роман і Катерина Гаврильчаки їхали через півсвіту, на інший континент, а зустріли там – Україну. У них з’явилося багато друзів і доброзичливців, насамперед з числа української діаспори в Чикаго.
- Перші 5 днів жили у Нью-Йорку, нас прийняли Василь і Люда Лопух. Потім переїхали до Чикаго і поселилися в готелі. У першу ж неділю поїхали до о. Миколи Бурядника на Службу Божу, познайомилися і він пообіцяв допомогу. Через тиждень о. Микола приїхав до нас, сам повантажив наші речі й відвіз нас до міс Пет.
«Висока жінка відкрила свій дім і серце пораненим солдатам» - під таким заголовком розповідали тамтешні ЗМІ про пані Патрісію Кузьмак. Це 80-річна американка, в домі якої по півроку проживали українські офіцери Володимир Гера та Роман Гаврильчак, проходячи реабілітацію в Чикаго. Батьки її чоловіка Воллі – Володимира Кузьмака були вихідцями із Львівщини (з м. Турки), тому таке прізвище. Власних дітей у міс Пет немає. Чоловік помер 2009 р. А до поранених українських хлопців ця надзвичайна, інтелігентна, добра жінка прив’язалася душею, щиро по-материнськи...
І ось травневого дня друзі та сусіди Пет Кузьмак, заінтриговані появою нових гостей в її оселі, квапляться познайомитися з мамою і сином Гаврильчаками, а заодно скуштувати борщу й молодої картоплі з кропом, які як досвідчена господиня приготувала пані Катерина.
Дуже швидко Роман і Катерина Гаврильчаки відчули себе своїми серед діаспорян та американців Пейлос Парку, що на півдні Чикаго. «Ми всі помічали Романа, героя АТО на інвалідному візку, на наших недільних церковних богослужіннях, на святі Героїв, українських фестивалях, на святкуванні Дня незалежності та 75-ї річниці створення УПА. У військовій формі й завжди разом з мамою Катериною Андріївною, - розповідає головний редактор відомого часопису Північної Америки Ukrainian People Magazine Ольга Руда. - Форма українського військового приваблює багатьох: хочеться почути з перших вуст про війну в Україні. Мама з сином, не зважаючи на важкі випробування, які випали на їхню долю, завжди привітні й усміхнені, охоче відповідають на запитання».
Своїми Гаврильчаки стали і серед парафіян української греко-католицької церкви Різдва Діви Марії в Пейлос Парку, де пані Катерина долучалася до приготування обідів.
- Там при кожній церкві є кухня, є великий зал і сцена, де вони справляють всі свята, день народження. Там готують обіди, і після Служби Божої люди приходять, їдять, спілкуються між собою, діти бавляться. Складені за ці обіди пожертви йдуть на допомогу сиротам, на українські дитбудинки, на АТО, на лікування наших воїнів та на власні потреби громади.
Яке активне життя вирує при українських парафіях! Ми з Романом побували на фестивалі Uketober Fest, організатором якого є церква св. Йосипа Обручника. Це грандіозне свято тривало три дні. Так дружно відзначали День незалежності України тисячі діаспорян Іллінойсу і гостей, яких розважали десятки мистецьких колективів. Ми були у захопленні від капели бандуристів «Кобзарська січ», від виступів вихованців школи танцю «Вишиванка»!
А які вишиванки! Я в Україні не бачила такого розмаїття. Як мені подобалося, як кожної неділі там всі йдуть до церкви у вишиванках: діти, батьки, старше покоління. Там справді плекають українську культуру. Пишаються, що вони українці. А як там вшановують Героїв Небесної Сотні, як розповідають про них своїм дітям – ким були, за що загинули!
Катерина Гаврильчак показує нам вишиванку, яку подарувала їй міс Пет.
-Вона купила її у Львові на Вернісажі, коли минулого року відвідувала Україну, гостювала у Володимира Гери, а ми в цей час залишилися в її будинку в Чикаго, «на господарстві».
«Травичка така рівненька, і нема бордюрів, а головне, парканів нема. Все так гармонічно. Американське село! Невже ми гірші???» - підпис, що закінчується трьома знаками запитання, залишає Роман Гаврильчак під світлиною з вулиці Пейлос Парку. Теж саме захоплення від усього: від американських доріг, медицини, автомобілів, що і у Володимира Гери, і таке ж запитання: «Чому ми так не можемо?»
Як повертатися з американського світу до українських реалій? Новий будинок, а немає ні місця на парковці для автомобіля людини з інвалідністю, ні пандуса у під’їзді. (До речі, зараз проходить читання Закон про кримінальну відповідальність за прийом в експлуатацію об’єктів, необладнаних доступом для людей з інвалідністю, який лобіює заступник міністра соцполітики Наталя Федорович).
- По сходах я весь час Романа спускаю, а підняти наверх не маю сили, мусить весь час хтось із чоловіків допомагати: чи батько, чи друзі приходять.
- Під час лікування у Барселоні я мав лише іспанську національну візу на півроку. Я був прописаний на квартирі у наших родичів, які за мене платили податок, і мав пільги на медичне обслуговування, у госпіталі мене лікували безкоштовно. А з міської ради Барселони нам надійшов лист, чи потрібен нам пандус.
- Там ми Романові зробили ортези (пластмасові накладки на ноги) за 1800 євро, то соціальна служба Барселони повернула нам 900 євро. Коли Роман мав запалення і потрапив на швидку, йому знайшли лікаря, який говорить англійською, щоб спілкуватися з Романом. Рецепти виписували двома мовами: іспанською та англійською. Лікарі пояснювали, чим лікують, яка дія препарату, побічні наслідки. Щоб перевести у палату, прийшло аж 8 чоловік, мене навіть не допустили до сина, щоб перекласти на ліжко. На ранок прийшли питатися про меню: м’ясне чи рибне. А в київському госпіталі йому ставили крапельниці і навіть не хотіли сказати, які то препарати.
Пригадує мама і той день, коли її старший син з’явився на світ. Пологи були досить складними, хлопчик народився з вагою 4 кілограми. Лікар Коломійчук взяв його на руки і каже: «Ну козаче, ти повинен стати генералом». Це ж було 23 лютого.
Ріс дуже допитливим хлопчиком. Знав усі марки машин. Автомобілі й сьогодні – велике захоплення Романа. Ішов до школи, умів читати і писати. Вихователька казала: «Ваш Ромчик пише, як дівчинка». Має дуже гарний почерк. Вчився гарно. Закінчив Новояворівську школу №2 та Новояворівський ліцей.
- В академії я був писарем командира роти, а в Старичах – три роки помічником начальника штабу частини, вів всю документацію по навчанню офіцерського, сержантського і старшинського складу, журнали, конспекти, деколи навіть викладав лекції перед солдатами.
Після закінчення контракту у 2011 р. Роман перервав службу, займався підприємницькою діяльністю, а в 2013 р. вирішив повернутися до лав ЗСУ, знову підписав контракт на 5 років. Служив у 24 бригаді в Яворові заступником командира роти з озброєння.
З початком російської агресії на Сході України у складі 24 бригади вирушив на захист територіальної цілісності держави. Допомагав контролювати транспортний рух на блокпостах у Сумській обл. З вересня 2014 р. у складі 2 БТГр відбув у зону проведення бойових дій у м. Лисичанськ. Разом з бійцями Нацгвардії утримували 29-й блокпост – крайній опорний пункт українських військ на трасі Бахмутка. Після короткої ротації у січні 2015 р. знову повернувся у Лисичанськ у складі резервної роти для підсилення підрозділів, що виконували завдання в районі м. Дебальцеве. 11-12 лютого брав участь в операції з розблокування «Дороги життя» Артемівськ-Дебальцеве. Через сильний обстріл підрозділ Романа був змушений відступити з с. Логвинове в селище Луганське. Оскільки й Луганське було під прицілом, прийняли рішення ввечері 12 лютого відступати ще на кілька кілометрів для перегрупування. Роман керував відходом бойових машин з особовим складом. Сам від’їжджав в останній машині, разом з ротним Андрієм Фітаком. Ворожий снаряд потрапив у капот їхнього позашляховика, усі бійці отримали поранення різного ступеня важкості. У найважчому стані були Роман Гаврильчак та солдат Михайло Ляля. У Романа були зламані хребет, рука і три ребра. А ще сильний забій голови, травмовані легені.
- Коли це сталося, я була в Італії. Господиня, в якої я працювала, попросила монахів-францисканців і вони цілу ніч в монастирі молилися за мого сина. Молитва і підтримка людей – два крила, на яких ми трималися ці три роки. Олег Чередник і Лана Борховік, які в Америці лікували Романа за допомогою традиційно східної медицини, знизували плечима: «Як він взагалі вижив?». А в Україні лікарі мені так і казали, що шансу немає.
Пані Катерина героїчно боролася за життя сина. Довелося звертатися і до міністра оборони, і до вищих осіб, привернути увагу ЗМІ. Не переповісти словами, скільки байдужості є у наших медичних закладах. Та, на щастя, є і людська доброта, і лікарі з великої літери. Серед них нейрохірург Юрій Ямінський, який вивів Романа з критичного стану, прооперував хребет. Травматолог Петро Білинський безкоштовно провів складне відновлення кістки лівої руки.
Велика вдячність подругам: Анні Гнатів і Галині Середі з Новояворівська, хірургічним сестрам, котрі, дізнавшись про біду, самі запропонували допомогу, чергували біля Романа в лікарні, підтримали матір, яка у перші дні була в шоковому стані. А також Романовим друзям, однокласникам, серед яких Роман Боляк, Роман Середа, Ярослав Коновал. Усім добрим людям, хто перейнявся проблемами воїна-героя.
Що сьогодні Роман думає про війну? Не тільки армія повинна воювати. Увесь народ має зрозуміти, що йде війна, і стати в обороні України. Має змінитися все: як ми працюємо, як ставимося до себе та до інших, якою мовою говоримо, які книги читаємо, яку музику слухаємо. Не бути байдужим. Не мовчати, обстоювати правду і боротися за неї.
Олена Бутко.
Світлини Ірини Кравчук.
