"Серйозна біль в нозі розпочалася хвилин через двадцять після поранення.
В результаті постійних мінометних обстрілів та щоденних штурмів наших окопів, що тривали майже два тижні, нас залишилося лише четверо від зведеної групи, яка боронила позицію.
Під час останнього в тих окопах бою я та командир отримали поранення: мені осколками посікло ногу, спину і руку, командиру - ногу. Критичних кровотеч ні у мене, ні у нього не було - розпечені металеві осколки (якщо поранення не наскрізне) здебільшого запікають вхідні отвори. Відповідно, хоч накульгуючи, не дуже вправно, але ми могли самостійно пересуватися.
Отримавши по рації наказ на евакуацію, ми з боєм відходили з наших відкритих, як на долоні позицій в посадку, де ще залишилися дерева (не всі викосила артилерія). Разом з нами відступали і двоє уцілілих побратимів, прикриваючи нас. Позаду в посадці - метрів за триста від нас розташовувалася друга (умовно) лінія нашої оборони: з кулеметним гніздом, мінометним розрахунком і стрілецькими позиціями - туди ми і робили відкат.
Відходячи пораненим з позиції, я в котрий раз в цих донбаських степах відчув, що є таки на світі Вища сила, яка нас оберігає. А було так. Вже майже на околиці посадки я завернув вправо, щоб обійти невеликий пагорб, на якому моя спина була б гарною мішенню для переслідувачів.
Лишень я повернув обігнути горбину, як десь з-під землі, а коли придивився - з замаскованого окопу донніся гучний дикий крик: "Сті-і-й, там міни... курва!" Я завмер, наче на відео натиснули стоп-кадр... "Ще б крок - і тобі піз...а", - з окопу стирчала голова з бородою - довгою (мабуть не один тиждень в цій ямі квартирується) і сивою... Вже потім, будучи в шпиталі, я хотів розшукати того сивобородого дядька - дай йому Боже здоровя - що врятував мені життя. Та марне: нерідко війна, наче осколки вибухом - розкидає людей далеко одне від одного...
В посадці, коли ми врешті добралися, хлопці з тутешніх окопів оглянули нам з командиром рани. Памятаю, як мені зняли бронежилет, задерли сорочку і хтось сказав: "Херня, до свадьби заживе".
На той час підари вже зайшли в посадку і тут завязався запеклий бій. До мене підбіг один із тутешніх піхотинців. На відміну від нас - брудних, мокрих і бородатих (тижнями в окопах), він був свіжопоголений, чистенький, навіть автомат у нього стояв на запобіжнику. Я ще подумав: "Або щойно зайшов на позиції, або начальство якась лиха сюди принесла?".
- Корочє, "евака" (евакуаційної медичної бригади на авто) не буде, - перекрикуючи стрілянину і вибухи, зарепетував "чистенький" мені в саме вухо (так, зазвичай, докрикуються до поранених, зважаючи на можливу контузію і звін у вухах).
- Сам прикинь: в це пекло ніхто не поїде. Точка евакуації для вас - на трасі, - він відсторонився від мого бідного вуха і якось винувато опустив очі додолу. "Чистенький" усе розумів. Як і я, трясця його матері, все зрозумів! До траси - добрих два кілометри. Причому, які кілометри? - по голому, як скатертина полі, де ми з командиром будемо ідеальними мішеннями для орків, що вже закріпилися на протилежному краю посадки.
Та нічого не вдієш - треба виходити. Адже, буває, що "трьохсоті", коли їх вчасно не евакуйовують з поля бою - стають "двохсотими" (від втрати крові, переохолодження, тощо). Вирішили з командиром дочекатися, коли по ворогу вчерговий раз вдарить наш міномет (хоч і рідко, але наші також крили їх мінами), вони заляжуть на хвилину-другу, от тоді і рвонемо в поле випробовувати долю. Але відходити домовилися окремо: двоє в купі це - жирна ціль для під@рів.
Почувся уже звичний свист міни, який рве нерви разом з барабанными перетинками - вибух, темно-сіра хмара - і я побіг... Перші кроки по відкритому полю були найстрашнішими, адже тоді я знаходився найближче до орків - метрів за триста. Я їх спостерігав, а значить і вони мене бачили. В приціли своїх автоматів.
Лишень я почав бігти, як миттєво посилилася біль в нозі - мабуть через осколок, що стирчав з гомілки (як виявилося згодом - їх було декілька в одному вхідному отворі). Бігти було дуже важко - далася в знаки страшна втома. Ще б пак. Ми шестеро діб не спали: більш-менш обладнаного бліндажа з лежаками і буржуйкою на позиції не було - лише невеликі нори в землі на одну-дві душі. Вночі ми щодві години заступали на чергування - спостерігали в тепловізор, щоб підари не підкралися і не закидали нас гранатами (вони були на відстані трьохсот метрів від нас, іноді, коли притихали обстріли - чулися їх голоси).
Проте і в години відпочинку, лежачі в норі, ми майже не спали: під каримати затікала вода, від холоду не відчували кінцівок. Та й як ти заснеш, коли мозок постійно свердлить думка: а раптом сонного чергового зніме снайпер, чи заріже ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), і тоді нам усім - гаплик?
Не було змоги і вдень подрімати. Власне, найгірше відбувалося саме вдень: інтенсивні мінні обстріли чергувалися зі штурмами нашої позиції.
Від постійних прильотів мін і снарядів можна було збожеволіти. Що, власне, з нами і відбувалося. Уявіть собі (хоча це навряд чи уявить той, хто там не був): ти сидиш, чи лежиш в норі - не в бліндажі з бетонним, або хоча б деревянним перекриттям, а в звичайній земляній норі - а поруч, одна за другою розриваються міни. Причому вибухи стають все ближче і ближче до тебе - в небі дрон-коригувальник наводить мінометників на ціль. І від очікування неминучого у тебе просто "їде дах".
Памятаю нас троє сиділо в одній норі, прилітало дуже близько, і ми забилися подальше від входу, щоб не дістало осколками мін. Раптом один мій побратим підповз до самого виходу, некваплячишь просунув голову надвір, дістав сигарету і закурив. Ми давай його назад відтягувати: "Башку відірве!...". Але він лише відмахувався і якось негарно дивився в небо. В очах була відчуженість і пустота... На мить мені стало страшно, що і зі мною таке може трапитися. Адже постійно натягнуті нерви, безперестанне очікування чогось недоброго (особисто я найбільше боявся каліцтва і полону, смерті - не так) часом переходили в якусь байдужість до того, що відбувається навколо. Наприклад.
Зазвичай по нужді ми ходили, не виповзаючи з нори: в пляшки і відповідно в пакети (перепрошую за такі подробиці), щоб зайвий раз не випробовувати долю. Але вже настільки дістало те, що тебе постійно хочуть вбити якість тварюки, що я махнув рукою і пішов до вітру в поле: як нормальна людина посижу, а то ще й почитаю... Хоча, зізнаюся, що згодом пошкодував про це: а, не дай Боже, мене б задвохсотило за такої справою - ото зганьбився б...
Зазвичай опісля мінометного обстрілу підари йшли на штурм наших позицій. Скільки атак ми відбили - вже й не згадаю. Памятаю лишень, що від інтенсивної стрільби часто клинили автомати, а ще вони замерзали, бо вдень, бувало, йшов дощ, а вночі брався мороз. І ми повзали по траншеях, збираючи уцілілі "калаші" - тут їх валялося безліч, і наших і підарських, адже ці позиції за останні тижні неодноразово переходили з рук в руки.
Згодом ми по рації попросили доставити нам робочі автомати, і якийсь хлопчина серед ночі приніс оберемок зброї. Він, наче дрова кинув її на дно окопа і каже: "Вибирайте". От, дідько, і так на душі було не дуже, а стало ще гірше: ці брудні зледенілі автомати (деякі приклади обмотані синьо-жовтою стрічкою) вже не потрібні були своїм власникам... Їм вже нічого не потрібно. Аби хоч знайшли й поховали по-людськи...
Окрім безсоння, причиною смертельного виснаження був голод. Останні дні з їжи на позиції ми мали лише пакет з печивом, яке від дощу розмокло і стало кашою. Цю жижу пальцями зачерпували і їли. Ще валялося декілька сухпаїв з надписом "Армия России", але вони були випотрошені на напівприсипаному трупі російського солдата, (що лежав перед входом в нашу нору), і, чесно кажучи, в горлянку не лізли. Щодо небіжчика, то, звісно, не зовсім по-людські топтатися по ньому, але тіло задубіло, вмерзло в землю, і дістати та перенести його ми не могли. Та й рити морозну землю ми мусили зовсім в іншому напрямку - заглиблювати окопи...
Отож бо, знесиленому, з посіченою уламками ногою, спиною і правою рукою, несучи на собі бронежилет і автомат, в мокрих, обліплених купою бруду, наче зацементованих берцях, та ще й під кулями - бігти? Це не просто дуже важко, це мабуть нереально... Проте я біг. Навіть маневрував праворуч-ліворуч, щоб не піймати кулю. А, почувши свист міни - залягав. І знову піднімався й біг... І все це - ДЯКУЮЧИ ТОМУ, що багато років тому після травми ноги лікар - щоб я перестав накульгувати - порекомендував мені БІГ...
З тих пір я бігаю щодень по 10-12 кілометрів - в дощ, в сніг, через "не хочу", через "втомився". Окрім бігу, до війни я серйозно займався силовою гімнастикою - щодня годинне тренування, причому не в модних залах, а на шкільних спортивних майданчиках. А ще я ходив в басейн. Словом, у військо я йшов підготовленим у фізичному сенсі. Так, я зараз вихваляюся, але лише для того, аби дати зрозуміти, що саме моя спортивна підготовка - ВРЯТУВАЛА мені життя. Якби не відточена на тренуваннях і на змаганнях "дихалка" - коли, бувало, на двадцятому кілометрі забігу вже в очах темніє від перевантаження, а ти ще примудряєшся рвонути у фінішному прискоренні; якби день-у-день не рвав жили на турніку, вішаючи на спину рюкзак з гантелями ще важчий за бронежилета - то я би здох на цьому переораному артилерією полі.
Але я біг. І добіг. Біля мене загальмув евакуаційний автомобіль, швидко вибіг медик, і допоміг забратися, точніше заштовхав мене в будку. І лише там - на бляшаних, відшліфованих солдатським спинами ношах, де майже не чулися вибухи мін та тріскотня автоматів, я усвідомив: таки буду жити й далі...
Після шпиталю (а я знову потрапив на фронт, де воювала моя бригада) я продовжив займатися спортом. По можливості, звісно: коли не перебуваєш на позиції, не знаходишся на бойовому чергуванні, коли немає сильних обстрілів, над головою не висять дрони. По правді кажучи, поєднувати війну і фізкультуру на фронті нелегко.
Скажімо, повернувся ти на базу (покинута сільська хата, підвал з "буржуйкою" в багатоповерйхівці, бліндаж в посадці, тощо) після бойового чергування. Що ти пережив на цьому чергуванні? Від вибухів здригався твій бліндаж, і з кожним свистом міни ти молив: тільки не в мене!; днями, а то й тижнями ти харчувався одними сухпаями, які не догризли миші; в окопі з ранку до ночі промокшими берцями ти місив багно і відігравав замерзлі ноги над окопною свічкою; довгими польовими дорогами, що прострілюються, ти втомлений повертався пішки з позиції, ледь несучи на собі амуніцію, зброю та боєкомплект. І от після цього усього тобі ще захочеться бігти крос, чи підтягуватися на турніку? Та ну його.
У вільний день краще добре відіспатися, випрати одяг, по-людськи поїсти, поспілкуватися по телефону з близькими, позависати в інтернеті, тощо. Словом, не до спорту. І ось тут на допомогу приходить та сама СИЛА ВОЛІ, яка до війни гартувалася на щоденних тренуваннях через "не хочу", "не можу", "втомився".
У війську значно легше дружити зі спортом, якщо маєш однодумців. Мені в цьому сенсі повезло з командиром батареї (щоправда, комбат вже пішов на підвищення) - він як і я до війни займався спортом, і в армії своїм прикладом заохочує підлеглих. Зазвичай ми з комбатом вибігаємо на пробіжку лишень починає розвиднюватися - військовою мовою ця пора називається "по сірому" - в цей час дрони, КАБи, арта ще не такі активні. Біжимо іноді пять, іноді десять кілометрів. Буває, починаються обстріли і доводиться згортати пробіжку.
Памятаю, якось бігли повз шахту, а коли за хвилин десять поверталися тією ж дорогою, то на нашому шляху вже була вирва розміром з хату... Для ранкової зарядки ми вже обзавелися турніком, скакалкою, замість гирі піднімаємо ящик з гранатами.
Пригадався ще один випадок, коли спортивна підготовка врятувала мені життя. Перед світанком, коли ще не розвиднилося, ми з напарником йшли на позицію, що розташовувалася на схилі терекону (діло було під Торецьком). Зазвичай в ту пору тут тиша, але, з нашим щастям, раптом почався обстріл зі 120-міліметрового міномета. Єдиним порятунком був бліндаж, але до нього ще потрібно було добратися - метрів 600 по голій без жодного деревця дорозі. Ми покидали рюкзаки і рвонули.
Мчалися так, що, прибігши, відхаркувався я вже слюною червоноватого кольору. І напарник теж. Проте цілі і живі. А не рвони ми щодуху в укриття - не знаю, чи вижили б? Адже увечері на цій дорозі ми вже бачили кишки. Щоправда, чи людські, чи собачі - невідомо.
До слова, моєму напарнику і близькому товаришеві вдруге врятуватися в бліндажі від обстрілів не вдалося. Місяців через три після цього до нього в бліндаж залетів і вибухнув фпв-дрон - хлопцю відірвало пальці та роздробило щелепи. Богу дякувати, залишився живий: пальці пришили - вже почав ворошити ними, ну а щелепами якийсь час доведеться жувати лише дитячі каші.
Як бачимо, фізична підготовка на війні - нерідко рятує життя. Саме тому я звертаюся до хлопців і чоловіків, яким ще доведеться (хто-зна, скільки війна ще буде тривати) стати в стрій: послухайте дядька, який не гниє в сирій землі лише завдяки Богу і тому, що колись замість дивана обрав турнік. Готуйтеся. Щоб не полягти в першому ж бою. Щоб повернутися додому живим. Тільки раджу ходити не в модні фітнес-зали, а бігайте на стадіоні, плавайте в басейні, крутіть педалі велосипедів, ставайте на лижи та ковзани, підтягуйтеся на дворових турніках, практикуйте кросфіт. Словом, займайтеся тим, що робить вас сильнішим, прудкішим, витривалішим, гнучкішим.
І тоді шансів залишитися живим на війні - у вас набагато більше. Перевірено на власній, хоть і продірявленій осколками, але живій шкурі".
