Віктор Кардаш, 32 роки. До війни був учителем танців. Доброволець. Поранений в с. Урзуф Донецької області. Хобі: музика.
Здавалося, його молоде життя, яке тільки-но почалося, розчахнула навпіл війна, що спалахнула влітку 2014-го. Але морпіх Віктор Кардаш до свого тяжкого поранення встиг пройти вишкіл армійським життям серед таких же відчайдухів, як він сам, і мужньо прийняв виклик невблаганної долі.
Відтоді, а саме з 28 вересня 2015 року, збігло більш ніж три місяці, а Віктор все не йме віри, що відтепер усе своє життя до останку пересуватиметься на протезі, – ноги йому пошматувало осколками від АГС, котрий розірвався поряд. Лікарям вдалося врятувати ліву ногу, а от щодо правої їхній вердикт був невтішний. Пішла загальна інтоксикація, і нирки почали відмовляти. Після консиліуму Віктору відверто сказали: або житиме десь місяць-півтора, або ампутація як єдиний засіб зберегти життя взагалі. Боєць вибрав для себе друге.
Не уявляв собі, що найважче попереду, – не стільки фізичні відчуття, а з ними зміни настрою, скільки думки, що мало не розривали голову.
Лежачи тут, у госпіталі, часу було вдосталь, аби розмірковувати й згадувати… Здебільшого розмірковувати… «Чи знав, як усе це станеться і що будуть саме такі наслідки? Я думав над цим питанням… Правду кажучи, те, що мало статися – те й сталося. А взагалі я знав! Звідки? У мене є друг, він екстрасенс – і ось він мені, ще на навчанні, сказав таке: «Ти втратиш ногу». Та я не повірив. Зізнаюсь більше – друг навіть сказав, що в мене саме правої ноги не буде, але запевнив: «Ти переживеш – встоїш, не зламаєшся». Можливо, тоді до слів мого друга я не прислухався серйозно – наша з ним розмова відбулася рівно за місяць до вибуху. Пам’ятаю, ще він казав про долю, якої не уникнути. Що буцімто є дві долі – є та, яку можна змінити і на яку можна вплинути, а є та, яку, якщо її зміниш, то загинеш». Ось ті слова про ту, другу долю мені пригадалися після вересневої пригоди на полігоні – в машині, коли мене везли чотири години до Маріуполя в госпіталь. А пізніше – уже в госпіталі, після ампутації… Коли відкинув ковдру, дивлюся – а ноги немає!.. Відтяли аж за коліно. Спершу не знав, що його робити… З розпачу майнула думка вкоротити собі життя… і одразу подумав про своїх батьків: як же вони будуть без мене, якщо я щось із собою вчиню?.. Потім трохи заспокоївся. Тут, на Сході, така біда трапилася з багатьма моїми побратимами, люди живуть якось, тож і я витримаю. І для себе вирішив: житиму!
Взагалі, вважаю, мені ще й пощастило. Он хлопці з передової повертаються зовсім скалічені – без рук, без ніг, не бачать, не чують… У кого як… Хтось наразився на міну при дорозі – зачепив розтяжку, і ось маєш собі!
А я лишився живий, зрячий… дарма, що без ноги, тим паче, що в мене все попереду. Справді, війна відкрила мене зовсім іншого, нового… Поранення докорінно змінило мене самого і моє життя – я зустрів нових друзів, відданих, справжніх. А ще – у мене знайшлася наречена! І я, повірте мені, заради неї, знову затанцюю, як колись. Адже я займався хореографією, у 23 роки навіть зайняв перше місце в рідній Миколаївській області. Танцював усе – і хіп-хоп, і танго, і румбу, і наші козацькі танці. І танцюватиму – присягаюсь! І ще в мене є мрія, заради якої зціплю зуби, а волю стисну в кулак, – хочу найближчим часом поїхати до Лондона. Чому саме туди? Не хочеться хизуватися, але я заочно закохався в це місто – а все через справжніх англійців… Я з ними зазнайомився під час… не повірите! – …зйомок серіалу «5 баксів…», спільного фільму Великобританії та України, де я грав пацієнта, пораненого, тобто самого себе. Тож часу журитися нема… Я вже навіть сайт власний розробив – «Разом ми сила». Виклав свою історію – як отримав поранення, як уперше відчув фантомний біль і, головне, – даю життєві поради, як то кажуть, вистраждані, а тому й безцінні для новачків та слабкодухих. І взагалі, якби не біда, то й не знав би, яке ж насправді життя розмаїте й цікавенне!
Джерело: https://viva.ua/news/552-spetsvipusk-viva-peremojtsi-viktor-kardash
