Одноліток української незалежності, десантник Руслан Яриш кидає у багажник машини кілька сумок. Вмощується на передньому сидінні, за кілька секунд розбирає свій візок і просить покласти до речей. На момент нашої зустрічі він лікувався у приватному медзакладі під Києвом – тож ми з Русланом їдемо з броварської лікарні на зйомки «Переможців», а потім хлопець одразу вирушає додому в Миколаїв. На день народження своєї донечки та її концерт у школі.
«Машині вже три тисячі кілометрів – саме час на техогляд, – уважний Руслан помічає біля керма наліпку
«92 тис. км» і 95 тисяч на лічильнику. – Мастило треба поміняти. Бо почне більше бензину жерти. Це тобі дипломований автослюсар каже».
«Цікаво» – взагалі ключове для Руслана слово. Йому було цікаво служити в армії, цікаво серед нових людей, цікаво спілкуватися з дочкою-другокласницею. Але понад усе цей цікавий до життя хлопець мріє знову ходити.
Влітку 2014 року Руслана підстрелив снайпер. Куля зачепила спинний мозок. Відтоді хлопець не може ходити. Прогнози лікарів – різні. Найгірші він уже спростував, бо може сидіти, самотужки кермувати автівкою і навіть планує повернутися до армії.
Коли переїжджаємо залитий сонцем Дніпро, Руслан дивиться у вікно на куполи Лаври і згадує: «Ми усією палатою вирішили піти на концерт органної музики. Іноді я по кілька днів слухаю Моцарта, Шопена, Баха – мені цікаво».
З 15 років самостійно заробляв гроші. Вчився на автослюсара і водночас де тільки не працював: на мийках, складах, у перевезеннях. Тоді я вже жив із бабусею у передмісті Миколаєва. А народився і виріс в селі Червона Українка Миколаївської області.
Потрапив у рідну 79-ту аеромобільну бригаду в 2011-му. Пішов на «срочку». Два роки потому зустрівся із товаришем, з яким ділили на службі одну тумбочку біля ліжок. Він запропонував разом вступити на контракт. Я погодився.
Служив у штурмовій роті, згодом відібрали у розвідку. Кожен день вчилися. Стрільби, польові виходи, участь у міжнародних навчаннях спільно з арміями західних країн. Займалися інтенсивною бойовою підготовкою. На початок війни мали всі необхідні знання.
У березні 2014 року перекривав Крим. Отримали наказ стати за кілометр від Армянська. Поїхала одна рота і один взвод. Чоловік 70 нас було – так і мали стримувати наступ ворога. Ніхто нічого наперед не думав. Ми виконували накази і присягу: захищали територіальну цілісність України. Потім нас перекинули на схід.
На Донбасі мене підстрелив снайпер. Це сталося 19 червня поблизу Ямполя. Поставили завдання зайняти терикон. 25-та бригада відступала з великими втратами, а ми йшли на прорив. Вели колону. Я сидів на броні. Майже одночасно по мені спрацював снайпер і прилетіла граната. Тобто спочатку була куля, я впав на землю, і практично наді мною ще стався вибух.
Три дні пролежав у комі. У Харківському військовому шпиталі, куди доправили вертольотом і прооперували. Куля зачепила спинний мозок і легеню. Потім перевезли до Києва: 13 днів лежав у реанімації, півроку – в інших відділеннях. Відтоді триває епопея з реабілітацією. Харків, Ізраїль, знову Харків і от зараз – приватний медичний заклад у Броварах.
Моя мрія – стати на ноги й катати візочок з дитиною. Я розумію, що може знадобитися не один рік. Але я вірю у себе і готовий працювати.
Все життя не помічав людей у візках. Звичайно, у шпиталі вже й сам до візка пристосувався, й бачив інших поранених «на колесах». Але до глибини душі вразили діти. У реабілітаційному центрі якось побачив. Ціла групка маленьких інвалідів-візочників. ДЦП, може, ще якісь діагнози. Запам’ятав близнят років п’яти, Ваню і Русика. Дивився, як вони борсаються з лікарем, і розумів, що мені пощастило. Принаймні якийсь період свого життя я мав змогу відчувати, що таке повноцінний рух. А вони від народження не знають, як це – ходити.
Опустити руки чи боротися – залежить від людини. Є сильні духом, є слабші. Треба шукати свою власну мотивацію і не бачити в кожній проблемі кінець життя. Моя мотивація – сім’я і дитина.
Піти в нічний клуб – для мене не проблема. Спочатку комплексував: ввижалося, що на мене скоса дивляться. А потім в один момент прийняв свою нову особливість. Мені взагалі подобається бути серед людей, керувати автомобілем, бачити щось нове. Рух – це життя. Повірте, це не просто красивий вислів.
Я не інвалід, а поранений. Хоча, звісно, мене дратує, коли на парковці біля магазину аби-хто займає місця, позначені для людей з особливими потребами. Або коли приїжджає на виклик таксист, дивиться на тебе, розвертається і їде без пояснень геть.
Вірю, що Бог дає стільки випробувань, скільки ти можеш витримати. Що ж, отже, він вважає мене сильною людиною. І це теж непогана мотивація, погодьтеся.
Зберігаю вдома дитячі малюнки і прапор десантури. У шпиталі хтось подарував. До війни я взагалі не уявляв, що люди можуть у таких масштабах відривати від себе і віддавати іншим. Що вся країна нестиме пораненим їжу, ліки, одяг, здаватиме кров. Що народ на руках підніме свою армію.
Ненавиджу, коли хтось прикривається формою. Все це голосне биття себе в груди, мовляв, я воював, мені всі винні. Військовий виконує професійний обов’язок і не повинен підкреслювати свою винятковість перед цивільними. Я про війну взагалі можу говорити лише у дуже вузькому колі друзів.
Хочу знову служити в армії. Зараз збираю купу папірців, аби повернутися на службу, на якусь тилову посаду. Принципову згоду в частині отримав.
У своєму будинку поставив пандус самотужки. Витратив більше 14 тисяч гривень. Ним на повну користуються мами з візками, дітки, старі люди.
Після поранення запропонував коханій піти від мене. Влаштувала мені за це… Ми одружилися прямо у військовому шпиталі 9 липня 2014 року. Донечка Поліна (Руслан офіційно удочерив дитину своєї дружини – Прим. авт.) ходить у другий клас. Попри юний вік, вона мій справжній друг.
Мені бракує неба та адреналіну. Хочу стрибнути з парашутом у парі. Але поки понад усе – мої заняття. Щодня з 10-ї ранку до 7-ї вечора, з перервами, звісно, роблю вправи під наглядом медиків. На проект прийшов показати людям, що треба боротися і за себе, і за країну. Так само відчайдушно, як я борюся за можливість ходити».
