Перша світова війна призвела до різкого загострення обстановки на західноукраїнських землях, поглиблення соціально-економічної й політичної кризи в Австро-Угорщині. Після закінчення Першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав.
І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Тут активізувалися виступи за створення незалежної Української держави. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям. Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях і почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.
Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу, Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії).
Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Лютнева революція в Росії, проголошення в Києві Української Народної Республіки посилили прагнення населення Галичини, Буковини та Закарпаття до об'єднання зі Східною Україною. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру – Львова – в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході. Революційне оновлення, розпочате на етнічних українських територіях, являло собою взаємопов'язаний процес і зосереджувалося на досягненні незалежності України, державному об'єднанні її земель.
Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
На зборах українського студентства, що відбулися у Львові 13 жовтня 1917 р., в ухваленій резолюції заявлялося про необхідність домагатися об'єднання всіх земель, заселених українським народом, в одну державну цілісність, в ні від кого не залежну демократичну Українську державу".
18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: 1) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.
18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська Національна Рада з депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини та Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення в майбутньому на українських землях, що перебували в складі Австро-Угорщини, Української держави. Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
28 жовтня у Кракові виникла польська Ліквідаційна комісія, яка заявила про намір перебрати владу у всій Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складались з поляків, присягнути на вірність Польщі.
Саме тому, в ніч на 1 листопада 1918 р. у Львові відбулось повстання українських частин, якими керував сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський. Польські військові сили були захоплені зненацька. Але незабаром вони оговтались і вже в другій половині дня в південно-західній частині міста почались бої. В ході військових сутичок з ворогом, галичани розпочали творення своєї держави. 9 листопада сформовоно уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло ще 11 секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила "Тимчасовий основний закон", який дав назву новоствореній державі – Західно-Українська Народна Республіка.
ЗУНР створювалася і функціонувала за складних внутрішніх та зовнішніх обставин. Однак, незважаючи на своє відносно нетривале існування, стала яскравим проявом віковічного прагнення української нації бути повновладним господарем на своїй етнічній території, зорганізувати власну національну державу. Конституційні основи новоствореної держави було закладено 13 листопада 1918 р., коли було прийнято "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії". Згідно з даним нормативно-правовим актом територія ЗУНР включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину й Закарпаття. Державним прапором ЗУНР став блакитно-жовтий стяг, а державним гербом – Золотий Лев на синьому тлі.
Перебування переважної більшості західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії, близькість до європейської культурної традиції й відносна ізольованість від впливу царської Росії відповідним чином вплинули й на побудову системи управління ЗУНР. Вона була організована за європейськими принципами. Водночас здійснювалася цілеспрямована діяльність з метою популяризації української справи в європейських країнах. В середовищі керівників ЗУНР було чітке розуміння й сподівання на те, що інформація про українців, їх побут та культуру, прагнення і сподівання, допоможе світовій громадськості і урядам європейських держав у сприйнятті її як самобутньої нації, повноправного суб'єкта міжнародного права. ЗУНР вдалося за відносно короткий період часу налагодити відносини багатьма державами. Так, було встановлено дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією.
Втім, Паризька мирна конференція 1919 р. стала початком кінця подальшого існування ЗУНР. Для Української держави зовнішньополітичний фактор виявився катастрофічно несприятливим. Сучасний вітчизняний теоретик І. Курас у книзі "Політична історія України. ХХ століття: На зламі століть (кінець ХІХ ст. – 1917 р.) " вважає, що як не парадоксально, але держави, які виграли Першу світову війну під гаслами "права націй на самовизначення", вважали за краще зберегти єдність Росії, а Східну Галичину віддати Польщі, ніж підтримувати Українську державу. ЗУНР опинилася в полоні міжнародних обставин, а спроби українських політиків довести, що їхня країна є якщо не повноправним, то принаймні реальним суб'єктом післявоєнного перевлаштування Центральної та Східної Європи, зазнали невдачі.
Західно-Українська Народна Республіка прагнула відродити українську національну державність, створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців.
Хотілося б, щоб кожен свідомий українець ще раз замислився над подіями того часу, проаналізував значення та роль ЗУНР в процесі національного державотворення й віддав шану .
Джерело:http://narodna.pravda.com.ua/history/4b4feba1df8bc/
