24-річний Іван Гальченко з Кривого Ріг до війни працював на шахті - електромеханіком підземного устаткування. "Паплюжив країну з мізерними зарплатами і дорогою комуналкою, - сміється він. - Але почалися події, які мене зачепили".
Коли на Майдані з'явилися перші жертви, я вже знав, що піду в армію, і зібрав "тривожну валізку". Мобілізований був в 25-у ОПДБр.
Пам'ятаю, як Міноборони не могло нам навіть форму видати, не говорячи вже про техніку. Якби звичайні люди, волонтери, яким ми були не байдужі, не підтримували нас усім, чим могли, все було б дуже погано.
Я їм дуже вдячний. Вдячний друзям, які не давали падати духом. Батькам, дружинам, що переживали цю війну навіть більше, ніж ми.
Я зрозумів головне - треба думати не про смерть, а про життя. І з тієї миті щось в мені перемкнулося.
Я повернувся додому і знову пішов на шахту. Але відчув якесь безглуздя цієї роботи. Пройшов програму переорієнтації "Побратими" і вирішив спробувати себе в якості поліцейського.
Пройшов усі етапи відбору. Хочу показати людям, що якщо ти зможеш змінитися сам, то зможеш допомогти помінятися і іншим. Я хочу бачити, як люди простягають один одному руку допомоги, а не плюють один одному в спину.
Війна - це дуже погано. Але вона дає тобі зрозуміти - хто ти є, який ти справжній. На війні я познайомився з чарівною дівчиною-волонтером. Півроку ми спілкувалися по телефону, а потім вона приїхала до мене в частину. Через два роки вона стала моєю дружиною. Я її дуже люблю. Вона - моя підтримка і опора, яка дає мені вірний напрям. Щоб я не збився з шляху, і не здавався".
