П’ять років і три березня старшого сержанта Рахманова

Старший сержант Ігор Рахманов, командир взводу 24 омбр, захищає на шахті один з важливих напрямків фронту під Мар'їнкою. Він мешкає з дружиною та двома синами у Яворові Львівської області, а на фронт прийшов, за його словами, для того, щоб ворог не вчинив з його містом те, що зробив з містами Донбасу.

- Коли ви стали до війська?

Зразу, як почалась війна. В березні 2014-го прийшла повістка на мобілізацію, і я прибув до військкомату. Потрапив у 51 бригаду. Спершу були полігони, навчальні центри в Старичах та в Гвардійському: у мене ж інша військово-облікова спеціальність (ВОС), а треба було переучуватись на БМП. На фронт прибув у серпні – десь в двадцятих числах ми заїхали в Донецьку область, і 24 серпня моя рота, в якій я тоді був, колоною виїхала на Іловайськ. На жаль, до самого Іловайська ми не доїхали: під Стилою ми попали під обстріл БМ-21 «Град». Ми стояли на висоті – третій та четвертий батальйони, три роти. В моєму підрозділі були 10 бмп, 2 танка, десант. Всі укомплектовані, мали БК, озброєння. Нормально йшли. Як я вже казав, 25 числа нас обстріляли, а потім бригада була розформована і на її базі створена 14-та. Пізніше я отримав травму, змушений був рік лікуватися, а в березні 2016 знов повернувся на фронт.

- Що на початку війни було найскладнішим?

Те, що люди зовсім не вміли воювати. Хлопці приходили настрашені, з круглими очима… А хтось навпаки, такий герой, що хоч відтягай. Бо він іде собі, кулі дзижчать, снаряди падають… Я, каже, не боюсь! Так толку з того, що ти боїшся чи не боїшся, кулі на те взагалі байдуже! Вона собі летить і влучає, у сміливих так само як і в боягузів, не питає ні в кого нічого. Люди гинули просто через те, що не розуміли, що відбувається. Пам’ятаю, перший раз як почали гради йти, то ми такі стали, ротяки пороззявляли: а шо ж воно оце летить? Га, летять ракети! Гуп! Ой, диви як класно гепнуло! А воно все ближче, ближче… Це вже зараз всі знають: як тільки щось почалося – шукай найменшу заглибину в землі і падай! Ні в якому разі не можна бігти; побіжиш – загинеш. Зразу треба в укриття. Зараз ми вже навчені, як приїхали – займаєм лінію оборони, риємо укриття, визначаємо ціль, відстань; спостерігаємо за противником, наносимо координати. Понятно, що якщо до противника два кілометри, то стріляти в нього з автомата, кидати ВОГ-25 чи з АГС – марна річ. Знаєш ТТХ зброї і розумієш: недоцільно. Вибираєш найбільш ефективне в даній ситуації озброєння, робиш під нього позицію чи вогневу точку, і тоді вже насипаєш. А не так, щоб просто постріляти аби куди, «в сторону противника». Замовляєм набоїв так, щоб і зайвого ж не було, бо де його тримати? І щоб вистачило на час бою, поки зможуть підвезти нові.

- Коли ви повернулися знов до війська?

В березні 16-го. Прийшов у 24-ту бригаду. Моя рота тоді стояла на Кримському. То я поїхав туди, два місяці був там. Далі виїзд на Попасну і полігон; потім Майорськ, і тепер вже тут, в Мар’їнці. У мене дуже хороші спогади від Попасної: у нас там був класний ВОП, більше 20 людей. Дружний колектив. З нами був комвзвода «Батя», він нам як тато і мама, за всіх піклувався. В Попасній ми нормально повоювали. Правда, начальство не дуже давало це робити, без кінця: «В укриття, спостерігайте!». На Майорську вже інакше, тут була чітка команда: не чекати дозволу, в разі загрози життю – стріляйте зразу, без запиту. Тож ми не мовчали, ворогу давали по зубах добряче. Та й зараз не мовчимо.

- Певно, за час служби було багато цікавих ситуацій? Що синам розказуєте?

Хлопці у мене величенькі, старшому 12 років, меншому 5. Вони вже знають, що «тато поїхав у війну бавитись», тож багато не розпитують. А кумедні ситуації… Було у нас на Майорську: якось сєпари обнагліли. Почали там строїти щось, копатися. Зрештою побудували дот офігєнний. Я доповів командуванню, що його треба прибирати, бо він створює нам загрозу. Отримав дозвіл... Прямим попаданням ПТУРа дот було знищено.

- Тобто, він був збудований з порушенням техніки безпеки і ви їх «оштрафували»?

Ну, десь так (сміється). Бо вони просто внаглу, серед білого дня там рилися. Якби вночі і обережно, то ми б, може, так скоро й не помітили б, а так вони самі напросилися.

- А хто підбив?

Я. Тут на фронті швидко стаєш універсалом! Я ще з 14 року навчився стріляти з усього, що стріляє. Ясно, що без досвіду і навичок не стрільнеш. Тоді на полігонах не було такого, щоб вчитися заради «корочки». Кожен розумів: оце що ти зараз від інструкторів візьмеш – з тими знаннями і на фронт поїдеш; тож кожен старався злапати собі чим більше. Інструктори нам теж казали: ми не будемо вам забивати голову зайвим, покажемо лиш саме головне, далі будете добирати знань і досвіду вже на фронті. На БМП нормальний курс треба проходити півроку, а нам давали за три місяці, та й то практично основну частину вклали у два тижні, бо ж часу бракувало.

В 14-му наш звичайний стрілок міг попроситися постріляти з чого завгодно: хочеш з БМП – ось тобі БМП, хочеш з кулемета – ось тобі кулемет; хочеш спробувати з гармати чи танка – на завтра готуйся, домовимось тобі за танк, нема питань. Потреба така була. Курси проходили моментально, не було часу довго вчитися. Бачиш ціль – зарядив – стріляй! Якщо до війни можна було не вчитися, а просто отримати «корочку», то тут всі знали стопроценно, що поїдуть на схід, і старалися набратися навичок так, щоб зберегти собі життя в бою. Зброю треба було знати з заплющеними очима, на рівні інтуїції. Бо в бою не буде кому з тобою панькатися, та й після бою теж не будеш бігати за кимось «от покажи!», бо кожен зайнятий своїм і людям просто не до тебе. А якщо заклинить патрон? Якщо кулемет раптом перестане стріляти серед бою, коли кожна секунда, кожна черга чи залп можуть змінити все? Тож лапай тут, поки маєш час і розумну людину поруч! Ти навідник? Ну то наводься і стріляй, не тупи! Механік? Ось тобі БМП, сідай і їжджай, хлопці ждуть!

- Чи є у вас зараз зовсім новенькі, необстріляні?

Є. Деякі хлопці не могли йти до війська скорше, бо малі були, ще не досягли призовного віку, тож прийшли тільки зараз. У нас таких зараз двоє. Ми, старші, стараємось перед ними не випендрюватись, тіпа, от ми такі супер-воїни! Ми їх вчимо. Розказуємо, показуємо. Приклади приводимо, досвід свій їм передаємо. І бережемо, звичайно. Хай трохи привикнуть.

- Що ви найперше розказуєте новачкам?

Найперше – не ходіть, куди не треба; не робіть, чого не треба; не беріть, чого не клали. Лежить якась болванка чи залізяка – не чіпай! Постав паличку і поклич старшого позиції. І не висовуй голови, тіпа тобі «інтєрєсно подивитись». Бо може бути потім таке, що стане зовсім нецікаво. Найперше треную їх володіти зброєю: бо коли йде бій, командир тобі не поможе, не прибіжить; а коли під час бою навіть один автомат виходить з ладу – це вже стає проблемою для всіх, бо якийсь сектор лишається неприкритим. Головне, щоб новачок відчув, що таке обстріл. Поки він не відчує реально оті прильоти, коли воно «Бум! Бум!» і земля догори дригом – толку не буде. Коли ти вперше в житті розумієш, що від тебе не залежить абсолютно нічого – отоді вже і копання починається, і облаштування позицій, і за броніки-каски нагадувати не треба.

Страх дуже полєзна штука на фронті. Безстрашні люди вже відпочивають…

- Скільки приблизно часу треба, щоб новачок освоївся на позиції? Так, щоб ви вже перестали за нього боятися і навіть довірили щось?

Ну, місяців два-три, не менше. Треба, щоб у нього чуйка виробилась. Ну, і досвід хоч трохи. У нас тут багато хто з 14 воює, тож вони їм все розказують. Нам було важко: ми набиралися цих знань на власному досвіді, втрачаючи друзів, отримуючи поранення – але то час такий був, нічого не зробиш. Зараз маємо можливість хлопців підучити і поберегти, тож так і робимо.

- Яка найбільша небезпека на вашому напрямку?
Снайпери. Постійно заїжджають і російські, і сербські. Тут у них полігон, вони як на сафарі ходять: бо кабана ж стріляти нецікаво, він здачі не дасть, а людина може у відповідь влупити, це вже така дуель, хто розумніший і вправніший. Бачимо, як вони намагаються з нами гратися: і на живця ловити, і інші способи застосовувати. Тим дуже не переймаємось, лиш стараємось бути обережнішими, але вже як набриднуть – тоді даємо відповідь, затикаємо їх швидко і надовго.

- Як на «Крокодилі»?

- Ну, десь так (сміється).

- Яка зараз найбільша проблема в ЗСУ?

Люди. Людей завжди не вистачає… От кажуть: у вас там заробітчани. Оу, ну то як хочете заробити – їдьте сюди, ми поділимось! Навіть кожен ще по сто гривнів скинеться, щоб тобі більше було (сміється). І побудь тут хоча б півроку, спробуй. Чи це справді заробіток, чи щось геть інше. Ми тут всіх приймаємо, приїжджайте і заробляйте собі УБД, гроші, пільги… Навіть якщо ви недосвідчені – приїздіть, навчимо!

- Від чого залежить, залишиться людина служити, чи ні?

Тут все залежить від командира. Якщо командир не кричить на солдата, а нормально все пояснить і покаже – солдат почне сам все робити. Якщо з першого разу не дійшло, то можна і десять раз показати. Зараз гарна мотивація – ще й зарплата. 22 тисячі з половиною, при цьому ти за їжу, одяг, житло нічого не платиш. Саме главне – не треба думати, переживати, приймати рішення... Солдату достатньо виконувати те, що йому каже командир, за нього вже все продумали. Його вже нагодували, вділи, дали обмундирування, дали зброю… За нього дбають, піклуються, надають соціальний захист, пільги і тд. Задача проста: виконувати наказ. Так легше. Командиром бути набагато важче…

- Чому?

Тому що солдат, як в тому прислів’ї: «Можу копать – можу не копать». А ти, командир, за кожного переживаєш, до кожного підход знайти треба. На когось нагримати, бо інакше він з місця не зрушить; а до когось тільки з ласкою, бо його потім «заклинить» надовго, буде ходити, переживати, щось собі думати… А найтяжче з родичами спілкуватись, особливо коли біда сталася. Якось мені довелося спілкуватись з мамою «двохсотого»: під Іловайськом, коли нас обстрілювали з Градів, хлопчину переїхала БМП. Люди ж були всі недосвідчені, не знали, що їм робити. Причиною біди стала паніка… Люди бачать – щось летить і бахкає, ну вони й почали ховатися. Залізли під БМП. А водій же не знав, що вони там; завів машину і хотів виїхати, щоб відігнати її подалі... Також частими були випадки, коли хлопці під час обстрілу починали втікати і гинули від осколків.

- Мабуть, це на війні найстрашніше – втрачати друзів…

Найстрашніше – це коли стріляє артилерія. Жах в тому, що в той момент ти вже нічого не можеш зробити, все має бути приготоване заздалегідь. Як каже наш командир бригади Валерій Федорович Гудзь, «війна то є великий труд». Все має бути заздалегідь викопане, обладнане, грамотно розміщене, щоб швидко взяти і привести в дію. 80% часу ми готуємось до бою, щоб потім якісно відпрацювати свої 20%.

- Так багато? На що ж використовується цей час, коли вже все викопано і збудовано?

По-перше, треба добре знати свого ворога, зарані вивчити, чим і звідки він буде атакувати чи вести обстріл. Не можна недооцінювати противника. Там теж навчені, кадрові військові, не перший рік воюють. Росіяни знають, що таке бій і як його вести. Тому – розвідка, спостереження, обмін інформацією з нашими попередниками. Дуже помагає знання характеристик підрозділів, що стоять проти нас. От стоїть проти нас 100 бригада. Аналізуємо інформацію про них за всі п’ять років війни. Ми вже коли сюди їдемо, то загальну картину знаємо. Ще протягом першого місяця добираємо інформації. Спостереження за ворогом ведеться цілодобово: чим стріляють, звідки, з якою періодичністю… На слух виявляємо, яка у них техніка – хлопці мої служать вже дуже давно, тож впізнають безпомилково. Далі розбираємось, чим ми туди до них дістанемо, щоб нанести вогневе ураження, розташовуємо зброю з урахуванням доцільності. А потім вже починається веселуха, і противник починає на нас ображатися. Знов обзиває нас «прєступніками», «хунтою», «карателями» (сміється)

- Не ображаєтесь на таке?

Та хай балакають. Хлопці у мене всі молодці, красавці. От, наприклад, сержант Рощин. Гарний спеціаліст, знається добре на всіх видах озброєння, яке тут у нас є. На фронті з 14-го, учєбки пройшов. Прийшов солдатом, а зараз сержант.

Старший солдат Куковинець сам з Запоріжжя, коли приїжджаємо сюди, він практично вже вдома. Він з 14 року воює, був з бригадою вже багато де. Командир відділення, командир бойової машини. «Не хочу, - каже, - деснянський плац топтати і під барабан в столову ходити», але без учєбки звання не дають, лиш тому він досі солдат, а не сержант.

Котлярчук – зі Львова, мобілізований за 5 хвилею, у нього це вже третій контракт. Так само прийшов перед виходом бригади. Інші хлопці теж… Тут тільки двоє у нас ті, що не служили. Ми їх жаліємо, на небезпечні напрямки не ставимо: найголовніше – збереження життя. Всі мають поїхати додому живі-здорові. Поставили їх поки що кухарями: кухня – це місце збору всіх, тут ми обговорюємо наші питання, ТТХ озброєння та можливості його використання. Якщо буде розумний, буде дослухатися і питати, скоро набереться розуму.

А от ще є Діма Врончук, солдат, мріє стати старшим солдатом. Він в бригаді вже другий раз, а перед тим служив у 131 батальоні розвідки. Був з нами в Майорську, побув вдома і зараз знов повернувся. Багато гарних є.

- Як ви ставитесь до дівчат в армії?

Так як і до всіх. Якщо прийшла служити, то виконуй! А коли ти починаєш ставити з себе хтозна-шо, приїхала лиш очі фарбувати… Звичайно, ми ж тут нормальні люди, ніхто не змусить тебе тягати той мішок 50 кілограмів, але якщо вже ти стрілець – ти маєш знати ТТХ свого кулемета. Якщо навідник – мусиш вміти навестися на ціль і стрельнути. А коли починається оце: «А я не хочу, я не можу…» Ну то чого ти тоді прийшла? Йди додому і роби те, що можеш. Військова дисципліна повинна бути. Хлопці у нас більш дисципліновані, ніж жінки. Якщо на пацана ще можна хоч накричати, то жінкою командувати – дуже тяжко. Я вважаю, 80% жінок в армії повинні виконувати тилову роботу: медики, кухарі, діловоди, зв’язківці. А ті, хто може воювати – хай воюють, тільки ж по-справжньому! От як у нас була Оля: треба копати – бере лопату і копає; треба довбати мерзлу землю – бере кирку і лупає нею, скільки може. Якщо обстріл – їй і командувати не треба, вона разом з усіма біжить до кулемета і починає стріляти, у неї вже все готове, зброя налагоджена, почищена, пристріляна. Молодець.
Ситуація вже стабілізувалася, йде окопна війна. Нема такого, що як раніше. Але напруга не менша. Тож я би не хотів дівчат коло себе в окопах. Може, я вже застарий для «моди», але, на мою думку, дівчата мають бути красивими і в платтячках, а важку і небезпечну роботу краще лишіть чоловікам.

- Про що ви мрієте?

Найбільше мрію, щоб війна закінчилась і я вже служив вдома. Скучив за сім’єю. Щоб тако служу, ходжу, чергую, люблю свою Армію, пишаюся Україною… Мені вже тут так надоїло!.. Хочу, що був дома, і на службі. Мама вже свариться: що тобі та армія, он 15 кілометрів до Польщі, там люди працюють і непогані гроші отримують! Але… Я ж не зможу, я себе знаю. Оце знов як надивишся по телевізору, що тут робиться, і думаєш: «От бляха, там же хлопці, що ж я їх кинув, треба ж підтримати!» Поки війна триває, я вдома довго не висиджу. А ще як по новинах щось покажуть… Знаєте, людина – вона така істота, що до всього приживається, в любих умовах. Я додому приїжджаю – а думками все ще тут, на фронті. Якщо от я зараз себе уволю і сяду вдома, у мене знов почнуться думки, що я безполєзний і не потрібен обществу.

- Але ж і на фронті постійно бути не можна…

Так я ж не спорю. Звичайно, ротація потрібна. Бо коли людина довго тут, вона втрачає відчуття реальності, притупляється страх. А це вже погано. Коли йде обстріл, треба швидко реагувати, ховатися в укриття, і тут страх якраз добре допомагає. Ти вже дієш на автоматі: тільки десь «Бах!» - і ти вже в укритті. У тебе рефлекси спрацьовують, ти навіть не думаєш про це, хоч сонний, хоч який. Зараз то воно вже згадується, як суцільний анекдот, а зразу - ні. От як у Попасній. Сидимо, обідаємо, жартуємо, на планшеті кіно дивимось. І тут – над головою: «тіу, тіу!» Кулі з ДШК. Це треба бачити: сиділа толпа, реготала, балакала, – і ррраз! – всі вже лежать. Це рефлекси, які зберігають життя.

- Які питання найчастіше задають вам цивільні?

Та різні… Іноді питають: от чого ви тут сидите? Я їм кажу: якщо ми підемо звідси, ви взнаєте. Ми тут, щоб не пускати цю мерзоту до вас. Часто питають також: чому не йдете вперед? Але це не від нас залежить. Ви ж мусите розуміти, що позиційна війна триває п’ять років, всі підходи до них і до нас заміновані двісті разів. Тобто перед тим, як іти, треба зробити потужну артилерійську підготовку, щоб хоч трохи почистити землю від мін. Потім, згідно правил війни, проти кожної їх роти ми маємо виставити не менше батальйону, бо штурмувати укріплення завжди важче, у атакуючих втрати втричі більші від тих, кого атакують. Тож, в принципі, ми готові, - але краще зачекати загальної команди, щоб наступати по всьому фронту, з підтримкою всіх вогневих засобів.

- Чи допомагають вам волонтери?

Зараз волонтери вже мало приїжджають, бо вже й потреби такої нема. Я по собі скажу: в 14 році мені дали штани оті «дубок», вони через місяць порвалися. То я чекав тих волонтерів, як рідну маму! А зараз? Приїдете до нас з бульбою? У нас є бульба. Привезете макарони чи крупи, як ото раніше люди в магазинах у кошики збирали? Та ми вам ще й своїх круп дамо! Цигарки? Раніше було важко виїхати і самому купити, а зараз командир з наради їде, ти йому подзвонив і він тобі привіз. З нашої зарплати ми можемо собі це позволити. Навіть ці бочки для води – ми попросили волонтерів, вони купили, але ми їм гроші віддали. Бо нащо людей напружувати, коли ми самі в змозі? Зараз максимум що треба – розходніки: мішки, які кінчаються; лопати, які ламаються; ті ж кирки, маскувальні сітки і таке все. Подушки-одіяла то вже розкіш: ліжко, спальник, каремат є і добре. Нє, якщо маєте – то дайте, будемо вдячні. Але так щоб аж край, щоб людей напрягати – ні, не варто. Постачання води, БК, підвезення продуктів нам забезпечує наш підрозділ, проблеми нема.

- Що би ви порадили призовникам?

Дівчата, любіть своїх хлопців і чекайте їх! Хлопці, не косіть від призову і пройдіть срочку – в разі чого це допоможе тобі вижити на війні. Я завжди кажу: може, з тебе там на срочкі і не зроблять рембо, але навчать базовим речам: водити БМП, стріляти, поводитись зі зброєю, елементам техніки виживання. Тож прийди і відслужи, підготуйся. Якщо ти мужчина, звичайно.

- Дякуємо вам за службу! Перемог вам і щастя!

Бесідувала Олена Мокренчук, журналіст.