У другій половині ХІХ та на початку ХХ століття питання долі бідняків, які не в змозі були працювати, та бідних працівників, розглядались з однаковими підходами. Лише через деякий час поступово почали розрізняти два різних поняття - соціальне страхування та соціальна допомога.
У галузі соціальної допомоги Французька революція передала ХІХ століттю подвійну спадщину, у якій необхідно розглядати декілька понять. З одного боку, признаючи соціальне коріння бід, які потріпають окрему людину, революція замінила благодійність, яка мала церковне походження, на суспільну благодійність, як спосіб вирішення проблеми злиденності.
Законність втручання держави обґрунтовувалась необхідністю захисту прав людини, що порушуються у випадку, коли бідним не надається допомога. До цього ніхто не оцінював прав бідної людини по відношенню до суспільства та прав суспільства по відношенню до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не засновувалось на милостині, як на не обов’язковому акті, а на абсолютному і об’єктивному праві, яке надано людині, тобто справжньому " праві вимагати ", якому відповідає обов’язок суспільства.
Таким чином, благодійна допомога стала " священним обов’язком " суспільства. Але якщо є право сказати суспільству: дай мені на життя, то і суспільство повинно мати право відповісти: віддай мені свою працю. Праця залишається, таким чином, не тільки єдиним засобом залучення особи до суспільної діяльності, але й суспільним обов’язком. Лише нездатність до праці виправдовує соціальну допомогу калікам, дітям та людям похилого віку.
Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, були сформовані три фундаментальні принципи соціальної допомоги:
- соціальна допомога знаходиться у веденні місцевих органів влади;
- соціальна допомога надається за територіальною ознакою і держава приймає в цьому обмежену фінансову участь;
- соціальна допомога, що призначена для людей, які не мають засобів до існування і які не можуть працювати, субсидується державою на відміну від деяких інших видів допомоги. Таким чином , вона виконує роль " засобу останньої надії ".
У цьому документі вперше було проголошено, що соціальна допомога є суспільним обов’язком і відповідальність за його виконання покладається на місцеву владу. Після цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу. Їх часто називають «програмами останньої надії». В основу їх покладена допомога людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт проживання в даному суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів. Коріння такого підходу, очевидно, сягають 1349 року, коли в Англії був прийнятий Декрет про чорноробів, що запровадив принцип відповідальності місцевих властей за допомогу бідним.
Але повернемося до нашої головної теми – соціального страхування. Найбільший вплив на розвиток системи соціального страхування внесли Канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, який в 1883 – 1889 роках чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, та лорд Великої Британії Вільям Беверідж, який в 1942 році підготував доповідь, у якій були запропоновані нові підходи до політики соціального забезпечення.
Звичайно, до Бісмарка також можна знайти свідчення наявності колективної соціальної політики. Засновані церквами оздоровчі та навчальні системи існували віками. У козаків на початку ХVІІІ ст. існувала форма компенсації за виробничі травми. У ХІІІ ст. у місті Дубровник була проголошена програма страхування здоров’я способом внесків. Навіть іще за часів Римської імперії чимось подібним до об’єктів соціальної політики були акведуки (водогони), лазні та громадські туалети. Проте в наступних століттях, разом із послідовним розвитком ролі держави в соціальній політиці, потрібно було очікувати роз’єднання функцій церкви і держави. (ДАЛІ БУДЕ……).
Яворівське відділення УВД ФСС України у Львівській області.
