Учасник АТО Микола Стецьків: “Для того, щоб досягти перемоги, потрібно жертвувати”

Миколі Стецьківу - 31. Після подій на Майдані, чоловік одним з перших вирушив на схід захищати країну, бо розумів – інакше не зможе дивитись у вічі рідним. Відслуживши, боєць повернувся і започаткував власну справу.

- Яким було ваше життя до війни?

Я займався ремонтами. Дуже якісно. В мене були клієнти на рік вперед. Після сходу я пишаюсь, що  бачу синьо-жовтий прапор у своєму місті. І ще більше пишаюсь тим, що я теж вніс маленьку лепту у те, щоб він майорів на нашій землі.

Я тішусь зараз, що мені не вдалось виїхати в Англію, коли я того хотів. Доля склалась так, щоб я залишився тут. І тепер я кажу заробітчанам, що я не до кінця їх розумію. Адже найпростіше - це розвернутись і піти, опустити руки. А от знайти в собі сили, об’єднатися, реалізувати себе та змогти будувати незалежну країну, підняти економіку – це можуть тільки найсильніші.

- Чи в наших людей бракує такої сили?

У наших людей надто багато страхів. Окрім того, нас довгий час зомбували. Але українці мусять рано чи пізно усвідомити: для того, щоб досягти перемоги, треба чимось жертвувати. Для нашого суспільства самопожертва - найбільший дефіцит. Якщо запитати в японця, коли їхня країна стала державою, то вони скажуть, що їхня концепція розвитку мала 50 років, а це два покоління самопожертв. Вважаю, що українці на такі самопожертви поки не готові йти.

- На вашу думку, як це змінити?

Ми повинні інвестувати в освіту, медицину та економіку. В нас шалена нестача професіоналів. Хоч усі з освітою. Кожен повинен знайти себе, бути на своєму місці. Кожен має робити те, що вміє найкраще. І робити те, що він любить. Якщо взявся за ягоди – вирощуй ягоди. Тільки тоді можна займатися самопожертвою. Окрім того, важливою є популяризація спорту, це виховує впевненість в собі та лідерські якості.

- Що дало вам розуміння того, що ви повинні бути на війні?

Я завжди багато читав. Дуже розумні книги, які дали мені розуміння, що я щось не те роблю. І завжди хотілось бути корисним. Для суспільства. Не просто проіснувати, а прожити життя, щоб мене пам’ятали.

- Як ви потрапили в зону АТО?

Все почалось з Майдану. Я їздив туди постійно. Але час від часу повертався, бо треба було дбати про сім’ю. Не міг жити постійно в наметах, бо у Львові чекала на мене відповідальність за рідних.

З мене сміялися стільки людей, коли я почав сам-один впроваджувати зміни в своєму дворі, почавши з дитячого майданчика.

На підсвідомості в мене завжди була ненависть до росіян. Сам задавався питанням чому, адже  я не історик, дуже глибоко тих всіх нюансів не знав, але я мав на них зуб.

Я не міг сидіти спокійно вдома. На третій день після інформації про зелених чоловічків, я пішов з’ясовувати, чому мені не приходить повістка. Але повістка прийшла. Нас зібрали на плацу і я побачив, що всі веселі, вмотивовані і готові показати окупантам, хто тут господар. Коли Крим здали без бою, нас відпустили додому. Це було розчарування. Воно супроводжувалось  невизначеністю, яка поглиблювалась фінансовою нестабільністю. Спостерігаючи за розвитком подій, я вирішив піти контрактником від своєї частини.

Документи для цього я збирав два місяці. Різні довідки, медичні висновки – було дуже складно психологічно вибивати всі ці папірці в той час, коли держава під загрозою. І тільки коли мені сказали:  «займайтесь дітьми», мій досвід контрактника завершився. Я відчув якесь таке нерозуміння, байдужість та несприйняття щодо себе та щодо країни.

- Але все ж це вас не зупинило….

Так, про добровольчий батальйон я почув з новин. Туди подався. Документи доніс вже в процесі навчання. Ще два місяці витратив на навчання. Потім ми вирушили на схід.

- Як війна вплинула на ваші погляди, переконання, життєві цінності?

В АТО я бачив надто багато. Але я навчився сприймати долю. Мабуть, раніше я би опирався, а війна дала мені розуміння, що на все свій час. Як би це дивно не звучало, я пізнав дипломатію, і вважаю, що вона дає більше, ніж бунт. На всі процеси свій час. Потрібен збалансований рух, що поєднуватиме однодумців для блага загальної справи.

Після повернення  із зони бойових дій ви започаткували власну справу. Розкажіть про це.

Так, я вирощую ягоди, це дуже цікаво.  Чому обрав цей напрям, важко відповісти, ще під час Майдану у нас з дружиною була маленька грядка з полуницею, мабуть, тому вирішили продовжити цю справу. Власне я після повернення із зони АТО успішно захистив бізнес-план і зареєструвався як суб’єкт господарської діяльності. Зараз вирощую полуницю на площі 0,8 га відкритого грунту, щойно спілкувався із потенційними покупцями. Я готовий розширювати площі, але мені потрібен кінцевий результат, тобто економічно обгрунтований збут.

- Ви зараз задоволені своїм життям, про що мрієте ?

Я щаслива людина. Але я не до кінця реалізував себе, тому планів та мрій ще багато. Треба довіряти свої інтуїції. Так, я свого часу відчував що треба піти в армію, інакше буде біда. Інтуїція підштовхнула мене до одруження. І також в один момент я відчув, що мені бракує освіти. Тож я вирішив здобути вищу освіту, бо мав лише середньо-спеціальну. Довго думати не довелося – правознавство мене мотивує до справедливості. Було складно. Робота, діти і ще навчання – то було на грані можливостей. Але це дало поштовх до зміни свідомості та погляду на життя. Університет – це зовсім інше коло, зовсім інший рівень, я усвідомив свої короткоперспективні цілі.

Маю мрію жити в українській Швейцарії, де один одного поважають, де закони працюють на добробут майбутніх поколінь і люди не думають, де взяти гроші на хліб, а будують плани, де відпочити. Тільки питання, чи самі українці готові тут працювати.

- Якою є сучасна молодь,  що може змінити?

В майбутнього України тільки одна надія – це її тридцятирічна молодь. Якщо цього віку люди не об’єднаються, не пожертвують своїм комфортом, якщо ми не дамо сили сучасним підліткам, не надихнемо їх на розбудову країни – то України не буде.

Молодіжна політика має бути в пріоритеті діяльності влади. Гуртувати учасників АТО, науковців, патріотів, зупинити хвилю еміграції, переконати молодь, що можливості є в Україні.

Пам’ятаю себе учнем. Мене у восьмому класі вигнали зі школи. Я багато часу втратив на нічого не варті речі. Щоб розуміти, куди рухатись, треба поставити собі ціль. Але вона має бути досяжною.

Таких як я дуже багато. Такі як ми мусимо їздити до підлітків. Витлумачувати їм, що є інший шлях. Не модно зараз курити, пити. Зараз модно бути здоровим, модно відрізнятися від інших. Я себе зараз відчуваю дуже модним.

- Невдовзі Різдво. Які традиції святкування у вашій родині?

Наші традиції з кожним роком дрібніють, люди перестали вірити у дива. На Різдвяні свята мають бути традиції. Хочеться, щоб їх плекали, розвивали. Святкуватиму із сім’єю, з дружиною та п’ятьма дітьми. Сніг потрібен. Це дає Різдвяний дух. Всі українці мріють про одне, і нехай ці мрії здійснюються. Перемога мусить бути. Стільки разів, скільки я падав, не кожен міг би піднятися.

Переглядів: 54