Операція «Вісла»

В квітні 1947 року була проведена операція «Вісла», результатом якого стала депортація польською владою понад 140 тисяч українців з рідних земель … Тема ця дуже делікатна. Спробуємо неупереджено розібратися, що ж сталося в ті перші повоєнні роки.    У 2006 році в Києві Служба безпеки України спільно з польсько-українською групою істориків презентувала п’ятий том польсько-української видавничої серії «Польща та Україна у 30-40-х роках XX сторіччя. Невідомі документи з архівів спецслужб». Книга вийшла завдяки співпраці галузевого державного архіву СБУ, Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і Адміністрації Республіки Польща за сприяння Інституту національної пам’яті Польщі та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної Академії наук України.    Два перші томи розповідають про польське підпілля в Західній Україні в 1939-1941 роках. Ще два стосуються переселення поляків і українців і трагічних подій на Волині у 1943-1944 роках. А ось п’ятий том висвітлює маловідомі сторінки операції «Вісла» у 1947 році. Він містить 93 історичних документа, більшість їх яких досі були невідомі. У вступному слові на презентації цієї книги колишній голова Служби безпеки України Ігор Дріжчаний сказав: «Часто чуємо, що треба говорити правду, але часто не знаємо, як це робити … Це хороший урок усім – будь-яке насильство не може служити інструментом політики». Операція «Вісла» Український і польський народи зазнали в XX столітті більше лих, ніж за всю попередню тисячолітню історію. Забути про порівняно недавньому жахливе минуле неможливо. Чи здатні історики лікувати, а не роз’ятрувати рани в історії обох народів?    А історія ця така: 1918-1919 роки – українсько-польська війна; 1920 рік – радянсько-польська війна; в міжвоєнний час – боротьба українських партій і воєнізованих підпільних структур ОУН з польською державою. У 1939 році відбулося поглинання Польщі Німеччиною і Радянським Союзом. 1943-1944 роки стали часом кровопролитних зіткнень двох підпільно-партизанських армій на окупованій нацистами Західній Україні. Весь цей час з нелюдською жорстокістю слов’яни знищували один одного: з одного боку – Українська повстанська армія (УПА), з іншого – польська Армія Крайова (АК). Відлуння цієї трагедії досі нагадують про себе, хоча з тих пір і пройшло не одне десятиліття.    Усі трагічні епізоди протистояння 1918-1947 років пов’язані з боротьбою за відродження Польщі та України як національних держав. І одночасно за домінування в цьому регіоні йшли боротьба між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом.    Як українці, так і поляки хотіли довести самим собі, один одному, своїм сусідам та й усьому людству, що «Ще не вмерла Україна!» І що «Єще Польска нє згінела!» І мова вже йшла не тільки про державність. Опинившись в епіцентрі головних битв у світових війнах, обидва народи, по суті, постали перед проблемою елементарного фізичного виживання.    Події тридцятирічного протистояння, як у калейдоскопі, складалися в різноманітні варіанти. То українці і поляки воювали один з одним, то їх боротьба між собою ставала частиною війни між великими державами, то боротьба останніх являла собою тло, на якому розгортався українсько-польський конфлікт. У 1920 році сталося навіть так, що поляки і українці об’єдналися у прагненні разом вирватися з лещат відновленої більшовиками імперії. Однак між Ю. Пілсудським і С. Петлюрою постало руба питання про українсько-польському кордоні, і взаєморозуміння так і не було знайдено.    У 1918 році відроджена Польща користувалася підтримкою Антанти. Франція, як головний переможець у Першій світовій війні, хотіла створити на східному кордоні Німеччини союзну державу. Переможцю потрібна була сильна Польща. Військова підтримка Франції допомогла Ю. Пілсудському розгромити і окупувати Західноукраїнську Народну Республіку, що виникла на українських землях колишньої Австро-Угорщини. Одночасно Польща захопила Західну Волинь до Збруча – територію, що належала до революції Російської імперії. Був утворений новий географічний регіон – Західна Україна. До нього увійшли Східна Галичина з центром у Львові та Західна Волинь. Територія цього нового утворення становила 120 тисяч км кв, що перевищувало чверть території самої Польщі. Населення Західної України становило 10 млн осіб, а в Польщі проживало 27 млн ​​чоловік. Як видно, поляки тоді відхопили ласий шматочок.    Прагнення польської політичної еліти були цілком зрозумілі: вона хотіла відродити Річ Посполиту – державу, загибле в XVIII столітті. Тоді Польща була поділена сусідами – Росією, Австрією і Пруссією. Тепер же незалежна Польща народжувалася на руїнах трьох імперій – Німецької, Австро-Угорської та Російської. Бажання Ю. Пілсудського «створити» багатонаціональну Польщу Антанта не підтримала. Після тривалих дискусій на Паризькій мирній конференції з’явилася «Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі» від 8 грудня 1919 року. Намічена в ній лінія кордону проходила від Гродно через Брест-Литовський і Перемишль до Карпат. Вона приблизно відповідала розмитою етнографічної кордоні. На захід від неї, т. Е. У Польщі, виявилися українські етнічні землі – Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. На сході від неї, тобто в Україні, залишалися мільйони поляків, які проживали там багато поколінь. Згодом ця межа стала називатися лінією Керзона.    Польщі вдалося в 1920 році відстояти свою незалежність у війні з радянською Росією. Вона домоглася від Москви визнання всіх її територіальних «придбань». Держави Антанти також визнали приналежність Західної України Польщі. При цьому територія польської держави більш ніж наполовину складалася з українських, білоруських і литовських земель.    Керівники Польщі чудово усвідомлювали, що геополітичне становище їхньої держави між Німеччиною та СРСР є дуже небезпечним. Німеччина могла зажадати повернути їй 44 000 км кв території, переданої Польщі в 1918 році. Радянський Союз, у свою чергу, міг висунути претензії на Західну Україну та Західну Білорусію. Щоб консолідувати багатонаціональне населення країни, польський уряд проводив політику полонізації та окатоличення українців і білорусів. Природно, українцям це не могло сподобатися. У 1929 році виникла Організація українських націоналістів (ОУН), яка повела проти польської адміністрації війну не на життя, а на смерть.    23 серпня 1939 року між Радянським Союзом і Німеччиною було укладено Договір про ненапад. До нього додавався секретний протокол (пакт Ріббентропа-Молотова), що розмежовує сфери впливу двох держав. Створення сучасної українсько-польського кордону, або, інакше кажучи, возз’єднання Західної України з УРСР, до цього протоколу не має ніякого відношення. В пакті Ріббентропа – Молотова фігурувала інша межа. Стаття 2 цього документа проголошувала, що німецька і радянська «сфери інтересів» розмежовуються по річках Нарві, Віслі і Сяну. Це означало, що Радянському Союзу мали відійти не тільки Західна Україна, Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, але і вся територія Польщі аж до Вісли. Ніхто з тих, хто розробляв і підписував цей документ, не збирався думати про українських, білоруських, литовських землях, що входили до складу радянської «сфери інтересів», – вони потрапили туди тільки тому, що були розташовані у східній, а не в західній частині Польщі .    28 вересня 1939 року в Москві був укладений інший договір – «Про дружбу і кордони», який дуже істотно відрізнявся від попереднього. Радянський Союз відмовлявся від польських етнічних земель, і кордон встановлювався практично по лінії Керзона.    1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна. Німеччина напала на Польщу. Дні останньої були полічені. У цих умовах СРСР не міг допустити окупації німцями українських і білоруських земель, і Червона армія увійшла до Польщі, в результаті чого Західна Україна була возз’єднана з УРСР.    У серпні 1941 року Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали Атлантичну хартію, в якій проголошувалося, що здійснені агресором під час війни територіальні зміни недійсні. Зі свого боку обидва лідери зобов’язувалися не проводити на свою користь територіальних змін після перемоги над ворогом. Вперше в історії воєн держави, які збиралися перемогти противника, брали на себе зобов’язання утриматися від анексій. У вересні того ж року до Атлантичної хартії приєднався і Радянський Союз. Операція “Вісла” на польській карті Газета «Правда» 20 лютого 1943 надрукувала передову під назвою «Возз’єднання українського народу у власній державі». Це була передрук статті Олександра Корнійчука з газети «Радянська Україна». Через п’ять днів на цю публікацію відгукнувся Рада Міністрів Другої Речі Посполитої. У своїй постанові він нагадував, що в справі кордонів між Польщею та СРСР обов’язковий статус-кво до 1 вересня 1939 року – це, мовляв, відповідає Атлантичної хартії. Однак польський уряд сиділо в Лондоні, а з Гітлером боролася Червона армія.    Потрібно було знайти нестандартне рішення проблеми. Ініціативу в свої руки взяв Черчилль. Вперше він сформулював свою ідею 29 листопада 1943 року в бесіді зі Сталіним на Тегеранській конференції трьох союзних держав. Звучала вона так: «Вогнище польської держави і народу повинен бути розташований між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, з включенням до складу Польщі Східної Пруссії та поппельнської провінції».    У лютому 1945 року відбулася Кримська конференція керівників трьох союзних держав. На ній ідея переформатування Польщі була розвинена ще глибше. Тепер свою думку виклав Й. Сталін: «Східної кордоном Польщі вважати лінію Керзона з деякими відхиленнями від неї до 5-8 км на користь Польщі, а західним кордоном – лінію від Штетина (Щецина) по річці Одер і далі по річці Нейсе». І тут почалася політична гра. Тепер уже Черчиллю не подобалась його ж власна ідея. Він всіляко підтримував емігрантський уряд в Лондоні. Однак Польщу звільнили радянські війська, і не прислухатися до думки Сталіна було неможливо. Черчілль відкидав східний кордон польської держави по лінії Керзона, а ось західна межа йому не сподобалася. Ось що він сказав з цього приводу: «Навряд чи було б доцільно начиняти польського гусака німецькими стравами в такій мірі, щоб він помер від нетравлення шлунка». Питання про західному кордоні відклали на майбутнє.    Берлінська конференція керівників трьох союзних держав, яка працювала в Потсдамі в липні – серпні 1945 року, затвердила польську західний кордон тільки умовно. Однак господарем становища в Центрально-Східній Європі був Кремль, і повоєнна Польща почала жити в нових межах.    Баланс втрат і збільшень виглядав для Польщі наступним чином. Радянському Союзу відійшли Західна Україна і Західна Білорусія – їх сукупна площа склала 180 тисяч км кв. Передача цих земель була оформлена юридично договором про радянсько-польському державному кордоні від 16 серпня 1945 року, який підписав у Москві голова Крайового національної ради Болеслав Беруть. Мабуть, цю дату слід взяти в якості орієнтира для визначення легітимного возз’єднання Західної України з УРСР.    Від Німеччини Польща отримала 105 тисяч км кв. Емігрантському уряду в Лондоні не подобалася ідея бачити Польщу країною двох народів – поляків і німців. Однак Кремль в ході наступу Червоної армії вже здійснив гігантську операцію по депортації німців: з територій Німеччини, які відходили Чехословаччини (Судетська область), Польщі і Радянського Союзу, було виселено близько 13 млн німців.    Під нову конфігурацію державних кордонів підганялося також розміщення українського і польського населення. У межах так званої люблінської Польщі (регіон Любліна) опинилися близько 700 тисяч українців, а також лемків, значна частина яких, втім, не ототожнювала себе з українцями. Добровільні або примусові переселення українців з Польщі в УРСР і поляків з України до Польщі тривали з 1944 по 1946 рік. Вони здійснювалися відповідно до угоди про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України, підписаною 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення. Всього з СРСР до Польщі було виселено 823 000 чоловік, а з Польщі в СРСР – 483 тисячі.    Уряд повоєнної Польщі всіма силами намагалося добитися однонаціонального складу своїх громадян. І тому українці не могли залишатися самими собою, зі своїми культурою, мовою і традиціями. Їх, на думку поляків, потрібно було просто асимілювати. Уже в листопаді 1946 з’явилися перші проекти в цьому напрямку. У ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ППР) розглядалася пропозиція про переселення залишків українського населення на так звані «возз’єднані землі». Була розгорнута агресивна пропагандистська кампанія, яка ще більше посилила і до того сильні антиукраїнські настрої в Польщі. Тих українців, які не бажали переселятися в УРСР, польський уряд в 1947 році виводило за межі їхньої батьківщини за допомогою військової сили. Це і був початок військово-поліцейської операції під кодовою назвою «Вісла». Порядку 140-150 тисяч чоловік були розпорошені невеликими групами (щоб швидше асимілювалися) по всій території північної і західної Польщі. За цими сухими цифрами статистики – трагедія сотень тисяч наших співвітчизників …    У лютому 1947 року заступник начальника генерального штабу Війська Польського Стефан Моссор мав вже готову концепцію цієї операції. Вона була ясною і лаконічною: «Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей окремими родинами в розпорошенні по возз’єднаних землях, де вони швидко асимілюються».    29 березня 1947 року було прийнято рішення політбюро ЦК ППР, в якому, зокрема, говорилося:    «У рамках акції, репресивної щодо населення українського, постановлено: У швидкому темпі переселити українців і змішані сім’ї на території, що відійшли до Польщі після Другої світової війни від Німеччини, і насамперед у північну Пруссію, не створюючи компактних груп і не ближче ніж 100 км від кордону. Акцію виселення узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехословаччини. Термін – 1 тиждень».    Сумно, що про підготовку насильницької акції знали в Києві. Зараз надбанням гласності стали багато раніше засекречених документів. Ось один з них:    «Секретарю ЦК КП (б) У товаришеві Л. М. Кагановичу    Від тов. Гусєва (заст. Міністра закордонних справ СРСР) Отримана телеграма такого змісту: Лебедєв повідомляє з Варшави, що у зв’язку з убивством генерала Свєрчевського польський уряд має намір прийняти рішення про поголовне виселення українців з Пешковського і Люблінського воєводств на територію колишньої Східної Пруссії. Мова йде про 15-20 тисяч чоловік. Переселенцям на збори давали від 2 до 5 годин Поляки вважають, що, можливо, при такій постановці питання частина українців буде проситися виїхати в УРСР, і позбавляти їх такої можливості не варто. Прошу повідомити Вашу думку з цього питання.    Для Вашого відома повідомляю, що 9 вересня 1944 року між урядами УРСР і Польщі було укладено угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польського населення з території України.    Зазначена угода неодноразово продовжувалося з тією метою, щоб надати можливість переселення всім бажаючим. Від переселення відмовилося і залишилося в Польщі, головним чином, українське населення, заражене бандитизмом (УПА).    В даний час масове переселення з Польщі нами закінчено і апарат з переселення розпущений. Крім того, ми не володіємо зараз необхідним житловим фондом, де б можна було розмістити 15-20 тис. переселенців. Тому пропоную відповісти тов. Гусєву, що уряд УРСР, у зв’язку із закінченням робіт по репатріації, не може прийняти одночасно вказану кількість переселенців. Однак, йдучи назустріч польському уряду, ми готові приймати переселенців, оформлених в індивідуальному порядку через Консульство СРСР у Польщі, але без укладення яких би то не було офіційних угод з польськими властями.    Мою думку підтримує також Міністр державної безпеки УРСР тов. С. Р. Савченко.   Прошу Вашої згоди.    Д. Мануїльський» Така була точка зору міністра закордонних справ УРСР Дмитра Мануїльського.    Тим часом 16 квітня 1947 політбюро ЦК ППР обговорило доповіді міністра оборони М. Жимерського і генерала С. Моссоро про план військової операції під час переселення і виділило близько ста мільйонів злотих на її проведення. До слова, саме в цей день на засіданні Державної комісії безпеки первинна назва операції «Всхуд» («Схід») було замінено на «Вісла».    Формальним приводом для початку операції послужило вбивство при нез’ясованих обставинах заступника міністра оборони ПНР генерала Кароля Сверчевського бойовиками із західноукраїнського підпілля – УПА. Це трапилося 28 березня 1947 року: генерал потрапив у засідку під Яблонко. Треба сказати, що для поляків Кароль Сверчевський – людина-легенда. Він був активним учасником Жовтневої революції 1917 року (партійна кличка – Вальтер), мужньо воював на фронтах Другої світової війни.    Операція «Вісла» розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 року. У ній були задіяні сім дивізій Війська Польського, дивізія Корпуси внутрішньої безпеки, три окремих полку (піхотний, автомобільний і саперний). До неї підключені були також сотні співробітників міліції, служби безпеки та добровільного резерву міліції. Загальна кількість «силовиків» склало 20 тисяч осіб. У цей день дивізії Війська Польського заблокували українські села. Частини прикордонних військ НКВС СРСР перекрили кордон на сході і на півдні країни. Чехословацький кордон також була закрита.    Війська оточили населені пункти. У небі кружляли літаки і скидали листівки. Тим, кого виселяли, давали на збори, як правило, від 2 до 5 годин на укладку найбільш необхідних речей і продовольства. Польська влада поділили українське населення на три категорії: А, В, С. Люди переміщалися під військовим ескортом спочатку на так звані збірні пункти. Першу категорію, як правило, заарештовували на місці. Причина арешту – зв’язок з УПА. Впродовж двох тижнів польські слідчі буквально вибивали з людей визнання і свідчення. Зізналися очікував вирок військового трибуналу, який був створений спеціально на час проведення операції «Вісла». За його рішенням було страчено 173 людини. Тих, кого не вдавалося зламати, відправляли на залізничні станції. Тут формувалися транспорти, що висилаються в транзитні пункти в Любліні та Освенцимі. Важко в це повірити, але це страшне місце стало тимчасовим притулком для українських переселенців. Саме на залізничній станції Освенцим людей з південно-східної Польщі ділили на різні групи. Звідси відправлялися десятки ешелонів з вигнаними силою зі своїх земель українцями. Навіть за неповними даними, в період з 19 травня по 23 червня 1947 р. через Освенцим пройшло 269 транспортів з депортованими українцями. Українські партизани, яких конвоюють польські солдати, 1947 р. Тисячі наших співвітчизників, підозрюваних у зв’язках з УПА, потрапили до концентраційного табору в Явожні. В основному це була українська інтелігенція. В результаті мук, недоїдання і хвороб в таборі загинуло понад 160 осіб.    Значно важче піддавалися переселенню українці, які жили в містах. У Кракові влада влаштувала засідку в греко-католицькій церкві Святого Норберта. Коли по неділях вранці парафіяни входили туди, їх вже чекали співробітники служби безпеки.    За даними генерального штабу Війська Польського, в період операції «Вісла» було виселено 140 575 українців і членів змішаних сімей з 22 повітів і воєводств. А розселили їх на території 71 повіту дев’яти північно-західних воєводств. Вигнанців в рамках операції «Вісла» видавали кольорові посвідчення, щоб їх можна було відрізнити від поселенців-поляків. На українців поширювалися різного роду обмеження, їм заборонялося залишати місце проживання без дозволу служби безпеки. Такими методами польські власті намагалися асимілювати переселенців в новому польському середовищі. Заборонялося навіть вживання слова «українець». Інтелігенцію намагалися всіляко ізолювати від основної маси людей і розселяли окремо і далеко від громад.    Масові депортації тривали з квітня по липень 1947 року. Пізніше вже тільки «дочищали» територію. Останнім трагічним акордом операції «Вісла» стало виселення в січні 1950 р. лемківських родин з чотирьох сіл поблизу Щавниці. В результаті переселенцям дісталися найбільш розорені господарства, а деяким і зовсім не вистачило землі. Незважаючи на категоричну заборону влади, частина українців намагалася повернутися додому. З-під Олиптина і Легниці поверталися на рідну землю на возах і навіть пішки. Закінчувалося це повторної депортацією.    Слід зазначити, що однією з цілей операції «Вісла» була ліквідація українського збройного підпілля, і насамперед Української повстанської армії (УПА). УПА, в свою чергу, перешкоджала масового виселення українців зі Східної Польщі. У польських властей не було сумніву в тому, що певна частина українського населення підтримувала збройне підпілля. Безсумнівно також, що якась частина людей просто змушена була це робити. Жорстокості і звірств обох ворогуючих сторін виправдання немає, а гасла і благородні цілі не можуть виправдати того, що відбувалося в той час.    Більшість польських істориків вважають, що переселення, особливо лемків, не було необхідним для того, щоб ліквідувати українське підпілля. Однак на побутовому рівні в свідомості поляків склалося зовсім інша думка. У них теж хороша пам’ять. Майже півстоліття так звана «волинська трагедія» залишалася «білою плямою» історії. Зараз немає ніякого сенсу приховувати те, що сталося в Волині та Галичини 11 липня 1943 р. Того дня озброєні підрозділи УПА одночасно напала на 167 польських поселень, і в ході кривавої бійні загинуло майже 100 тисяч поляків. Чого ж можна було очікувати у відповідь?    Починаючи з вересня 1946 року переселенням українців займалися підрозділи Війська Польського. І зовсім не випадково для участі в цих операціях були залучені дивізії, в яких служили переважно спраглі помсти родичі жертв переслідування поляків на Волині та у Східній Галичині.    З розсекречених архівів спецслужб Польщі та України стало відомо, що в ході операції «Вісла» було знищено 1837 членів УПА, а 2444 – заарештовано. З партизанами впоралися до осені 1947 року. Масована акція оперативної групи «Вісла» була скоординована з діями радянських і чехословацьких військ. Вона призвела до розгрому останніх сил УПА або до їх вигнання з Польщі.    Українсько-польські відносини пройшли важкі випробування часом. І є тільки один шлях до лікування історичної свідомості – неупереджений аналіз причин трагічних подій. Необхідно виявляти мотиви їх учасників, об’єктивно висвітлювати факторів, що обумовлюють нюанси політики влади тих років. Необхідно навчитися враховувати чужі аргументи. Вони можуть переконувати, а можуть і ні. Але так чи інакше, іншого шляху у нас просто немає.

Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/history/druga-svitova-vijna/operatsiya-visla/

Переглядів: 141