«НА ФРОНТІ СВОЯ МАТЕМАТИКА» – старший сержант Андрій ДУДКІН

За плечима Андрія Дудкіна – служба за контрактом, АТО, вихід з Іловайського котла, визволення з полону. Нині він навчається на другому курсі Академії і уже за кілька років очолить механізований взвод. До війни у юнака своє особливе ставлення. А ще каже, що найбільше його дратують «диванні» патріоти. Переконаний і в тому, що перед тим, як стати курсантом, потрібно обов’язково скуштувати «солдатського хліба».

2014-ий рік. Іловайськ. Серпень. Це вже згодом завдяки засобам масової інформації світ дізнався про страшне словосполучення «Іловайське пекло», чи не найкривавіші події цієї гібридної війни. За офіційними даними, більше 360 загиблих військовослужбовців, майже 430 поранених, понад 130 взятих у полон. А 158 військовиків досі вважаються зниклими безвісти. Тоді Андрій Дудкін разом із товаришами з батальйону «Донбас» прикривав колони, що виходили із небезпечного району.

В одному із населених пунктів, біля покинутого блокпоста, вони потрапили у засідку. Андрій так розповідає про події того дня: «Наш командир лейтенант Станіслав Ліщинський прийняв рішення самостійно розвідати обстановку в селі. Коли підійшов до скутера, який, як з’ясувалося пізніше, був замінований, помітив ворожий кулеметний розрахунок. Він вчасно повідомив про це і одразу віддав наказ на бій. Тоді я й відчув холодний подих війни». Юнак зізнається, що вперше стріляв у людей. Спочатку було дещо моторошно, та згодом усвідомив: перед ним ворог, який може позбавити його життя.

Противник добре підготувався до зустрічі з ними, він одразу накрив воїнів шаленим вогнем. Тому їм доводилося щоразу змінювати позицію. А вийшли з-під ворожого вогню за допомогою БМП, яка й доставила Андрія з товаришами до своїх. Власне в тому бою поранили лейтенанта Ліщинського, який, на жаль, через дві доби уже у госпіталі помер. «Це була перша втрата у нашому колективі і надзвичайно сильний шок для усіх», – з неприхованим хвилюванням говорить мій співрозмовник. Далі було ще багато боїв. І людських втрат. Андрій поступово набирався досвіду. А насправді страшно йому стало під час одного з обстрілів. – Не вірте, коли кажуть, що чим довше воюєш, тим швидше страх проходить, – ділиться сокровенним Андрій. – Якось я з іншими пораненими опинився у спортивній залі школи. Коли розпочався шалений обстріл, я місця собі не знаходив, адже осколкові ураження ноги та руки робили мене безпорадним. Я був обеззброєний…

Цей кількахвилинний обстріл був чи не найтривалішим у моєму житті. Юнак також стверджує, що на війні люди поводяться інакше, аніж у мирному житті. І у надзвичайних, особливо непередбачуваних ситуаціях, діють по- різному. Приміром, він був свідком, як військовослужбовець під час бою так і не зробив жодного пострілу у ворога. Як потім пояснював, не зміг пересилити страх. Та за це йому ніхто не дорікав. А у подальшому він був чи не найвідважнішим бійцем!..

На війні стосунки між військовослужбовцями складаються по- особливому. Вони обов’язково допомагають один-одному, діляться останнім. Сваряться дуже рідко. Натомість, стають дуже відкритими. Андрій був здивований розповіддю одного із побратимів про те, що у мирному житті в одній із ситуацій він повів себе дещо непорядно. А ось під час збройного протистояння хлопець завжди першим зголошувався прикривати товаришів під час виходу із бою.

До речі, власне Андрієві доводилося прикривати вогнем і жінок, які були стрільцями у батальйоні «Донбас». «Вони не повинні воювати. Це прерогатива чоловіків. Не місце жінці на війні, – розмірковує юнак. – Я завжди, як зрештою, і мої товариші, підставляли жінкам своє плече під час бою. Будь-що намагалися полегшити їм ситуацію, в якій вони опинялися».

Ставлення до зброї на війні також особливе. Їй довіряють власне життя. Тому особистій зброї, автомобілю чи бронемашині на війні, зазвичай, дають імена, з ними не розлучаються, їх бережуть як зіницю ока. Андрій каже, що свій автомат ніяк не назвав. Але дбав про нього, як про самого себе. За власний кошт придбав систему рельсового кріплення - планку «PIKATINNI», що суттєво зменшило вагу автомата. Він також менше нагрівався під час бою. А на саму планку встановив коліматорний приціл і ручку перенесення вогню. Словом, модернізував старенький АК так, що від нього залишилися тільки ствол і ствольна коробка. «Так і в руку лягає краще, і віддача під час пострілу менша», - пояснює він.

Найнебезпечнішими були дні, коли по так званому «зеленому коридору» виходили з Іловайська. Його підрозділ прямував у район Старобешеве. За дві години здолали лише три кілометри. «Все відбувалося під обстрілами із кулеметів, ПТУРів, танків. Нашу колону просто «розірвали», – пригадує Андрій події трирічної давнини. – Ворог робив усе, щоб ми не змогли вирватись із оточення.

А воно було надпотужним: у три кільця: – два створили російські бойові підрозділи, третє – сепаратисти. Моя машина згоріла. А нашому пішому пересуванню по населеному пункту завадив нещадний вогонь. Перейшли до оборони, та ненадовго. Ворог значно переважав нас і невдовзі взяв у полон. З колони залишилося лише два десятки військовиків. А от звільнили нас завдяки програмі обміну полонених… ». Два непростих роки у зоні проведення Антитерористичної операції Андрієві ніколи не забути.

Адже пройшов пекельними дорогами Попасної та Дебальцевого, виконував складні бойові завдання на передовій у районі Новолуганки, Зайцевого. Та війна на Сході лише загартувала характер юнака, який нині опановує фах на факультеті бойового застосування військ.

Як і дев’ятеро побратимів, які також воювали в АТО, своїх одногрупників, учорашніх школярів, з теплотою називає «школота». Однак стверджує, що ніхто з атовців не проявляє зверхності до своїх товаришів, а навпаки, при потребі намагаються завжди допомогти, особливо під час практичних занять зі зброєю.

Переглядів: 32