До 525-РІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА!

Козаки... В історії українського народу вони з’явилися, як з’являються найшляхетніші легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю. Тепер уже ніхто не здатний, з точністю до року, з’ясувати, коли та де зародилася найперша ватага цих степових одчайдухів, і що саме спонукало їх об’єднатися у козацькім товаристві; хто був їхнім ватаж­ком та яка йому судилася доля.

Козацька слава долинула до нас із давніх віків, отож єдиним свідченням існування перших козацьких загонів, їх поривань і боротьби, можуть слугувати хіба що скупі словеса літописців; описи вражених, зачарованих мандрівників та скарги приборкуваних правителів, які, звикнувши до безборонності південноукраїнських земель, вже десь у XV столітті раптом відчули, що на відроджуваних у славі й могутності теренах Київської Русі зростає нова військова сила, здатна давати войовникам Сходу і Заходу відсіч, якої свого часу вони зазнавали від могутніх дружин князів давньоукраїнських.

Саме виходячи з цих писемних джерел, усі знані досі козацькі історики – М. Бєльський, М. Максимович, Д. Яворницький, В. Антонович, М. Грушевський – одностайні в думці, що історично відомими в Україні козаків слід вважати з другої половини XV століття. Дехто спромагається навіть на точну дату – 1471 рік, тобто рік, якого Київське князівство, що доти зберігало певну автономію, було реорганізоване в одне з воєводств Польського королівства. Таку аргументацію М. Максимовича, на яку, не аналізуючи її, посилається й Д. Яворницький, мабуть, можна витлумачити так, що, втративши рештки державності, український народ почав самозгуртовуватися для захисту своїх земель на засадах народного ополчення.

Чому ж таке, досить пристойне, датування, найраніше з усіх можливих, не набуло офіційного статусу, та й взагалі, не прижилося, навіть у науковій літературі? Та тому що дата ця – 1471 рік – визначена булла нашими істориками опосередковано, причому за досить дивною, як на мене, логікою: якщо зазначеного року Київське князівство перестало існувати, значить, можемо вважати, що того ж року було засноване й козацтво, тому що народу треба було захищатися. Як на гучні імена, котрі цієї версії дотримувалися, аргументація більш ніж слабка.

По-перше, в науковому світі вже давно усталено: роком заснування міста, країни, нації, будь-якої цивілізаційної організації вважати дату заснування, яка засвідчена певним вірогідним документом – літописом, королівською грамотою, актом міського магістрату тощо; або ж визначати її за датою першої писемної згадки про даний цивілізаційний об’єкт, чи за датою, яку в цій, першій, згадці названо. Все, інших критеріїв не існує! Скажімо, сотні українських міст і селищ мали своїм попередниками поселення трипільської чи якоїсь іншої старожитньої культури, аж до стоянок наших первісних пращурів, проте, як бачимо, всі вони відзначають дату свого заснування, виходячи саме з тих засад, про які я вже говорив. Причому свого часу саме ці принципи датування були міжнародно закріплені відповідною хартією ЮНЕСКО.

Чи мали прихильники датування історії козацтва з 1471 року відповідну писемну згадку, якою було б засвідчено заснування, чи вже й усталене існування, козацтва? Ні, не мали. І ми з вами теж поки що її не маємо.

Та проблема навіть не в цьому. Вдавшись до опосередкованого визначення дати заснування козацтва, Максимович, Яворницький та їх послідовники припустилися суттєвої методологічної помилки. Вони, бачте, чомусь вирішили, що козацтво почало виникати тільки тоді, як зникла остання форма української державності, і постало питання національної оборони. При цьому вони зовсім не взяли до уваги соціально-економічне підґрунтя формування козацтва, яке виникало на землях, по суті, майже незаселених і практично не підлеглих юрисдикції ні Литви, ні Польщі, ні Кримського ханства чи Османської імперії, одне слово, на землях Дикого Поля. Втікаючи від своїх панів та обживаючи ці земля, люди, що починали називати себе «козаками», мусили бути готовими до самозахисту і від татар, і від поляків з литовцями, чи якогось іншого війська, що могло опинитися в цих краях навіть тимчасово, ідучи походом на іншу державу.

Зникнення з політичної карти світу останнього українського державного формування, безсумнівно, могло стимулювати розбудову козацтва, активізувати і войовничо згуртувати його. Проте чому б не припустити, і теж опосередковано, що перші гурти козацтва з’явилися значно раніше? Причому відомо, що в багатьох випадках вони згуртовувалися на цеховій основі, оскільки були рибалками, пастухами, солеварами, зброярами, шкіряних справ майстрами…

Якщо вже говорити про соціальні аспекти формування козацтва, то, ясна річ, перші ватаги створювалися здебільшого із найбідніших верств українського народу. Одначе настав час рішуче зруйнувати давно насаджуваний стереотип, нібито козацтво формувалося тільки з плебсу, і в суті своїй мало класовий характер, оскільки, мовляв, головні зусилля націлювало на боротьбу проти українських і польських магнатів, поміщиків та інших визискувачів. Треба геть не знати історії українського козацтва, або зовсім не поважати саме козацтво, щоб і досі ґрунтувати уявлення про нього тільки на «класових» легендах. У часи свого розквіту українське козацтво ніколи не витворювалося за класовою ознакою. До його ватаг, до «коша», вливались не селяни й кріпаки, а... лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Відтак брали до рук козацькі шаблі родовиті князі й бояри, старости і купці, спудеї братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники... Свого часу я вже казав, і стою на тому, що Запорізька Січ – то є суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу.

Гаразд, а яку ж дату, в даному випадку, слід вважати писемно засвідченою? Така дата, безсумнівно, існує, причому за давністю літ вона теж досить пристойна - 1489-й рік від Різдва Христового. Запитаєте, які аргументи на її користь? Будь ласка…

Так вже склалося, що одним із перших життєписців Українського козацтва став польський аристократ, історик, воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494-1575 рр.), автор «Всесвітньої хроніки» («Kronika wszystkyego swyata», Краків, 1551) та «Хроніки польської» («Kronika polska», 1597, видана сином хроніста, істориком Іоахімом Бєльським). Принагідно слід згадати, що свого часу доля пов’язувала Мартина Бєльського з Галичиною, зокрема, відомо, що 22 серпня 1531 року , у складі війська польського короля Сигізмунда I Старого, він брав участь у битві проти армії молдавського господаря Петра IV Рареша, яка відбулася поблизу міста Обертин, що на Івано-Франківщині.

Козацтво наше організаційно формувалося та утверджувалося на силі за тих часів, коли українські землі й українська людність живили могутність, спочатку литовсько-української, потім польсько-литовсько-української держав і, попри всі утиски, що їх українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж таки на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри здебільшого виступали як союзники в боротьбі зі спільними ворогами – Кримською і Білгородською ордами, Османською імперією, Молдовою та Московією. Тож чи варто дивуватися, що оборону українських земель польські хроністи завжди сприймали і як оборону земель польських?

Відтак, саме в «Хроніці польській» М. Бєльського віднаходимо свідчення про те, що 1489 року, в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Женучи татарську орду, що вдерлася на Південне Поділля, князь Альбрехт увесь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї, відважно воювали і, зрештою, провели його військо до притоки Південного Бугу - річки Савранки. Якщо придивитися до мапи України, то побачимо, що між Дністром та Південним Бугом протікають дві річки, Савранка і Кодима, які впродовж кількох віків були порубіжними між Річчю Посполитою і Едисанською ордою, васалом Кримського ханства. Саме в незаселеному, кордонному чотирикутнику, що утворювався руслами цих рік, які в давні часи були досить повноводими, й почали гуртуватися перші козацькі ватаги, котрі ставали спільниками польських військ у боротьбі з татарами.

Водночас, за свідченням тієї ж «Хроніки» Мартина Бєльського, в іншому документі – Уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, йдеться про козаків, що гуртувалися в основному гніздовищі козацтва – на Дніпрі, в районі Черкас.

Зрозуміло, що обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зародження козацтва, яке свою історію, починаючи з найперших її кроків, мало звичай укладати не літописами й хроніками, а шаблями та пістолями, полишаючи по собі величну енциклопедію козацьких могил... Проте історіографія має свої канони, яких слід дотримуватися.

Тепер, звичайно, доводиться шкодувати, що предки наші охочішими були до шаблі та плуга, ніж до пера, бо коли народ сам лінується увічнювати власний життєпис у мудрих і правдивих письменах, його починають увічнювати представники інших народів. Але вже на свій смак і розсуд, на своє розуміння, підганяючи події та факти під власну національну гордість. І доводь потім із холодної височіні століть, хто ти насправді є, від кого і звідки походиш, якої мови та віри син... Одначе повернімося до першої писемної згадки про Українське козацтво.

Як уже мовилося, маємо історично вмотивовану, світовим досвідом підкріплену дату його заснування – 1489 рік. А з цього випливає, що у нас з’являються всі підстави 2014 року відзначити поважну ювілейну дату – 525-річчя заснування Українського козацтва. Оскільки час спливає значно швидше, ніж нам хотілося б, то вважаю, що вже зараз Галицьке Ставропігійське козацтво ім. гетьмана П. Сагайдачного, Університет «Львівський Ставропігіон», козацький музей у Кульчицях Самбірського району та низка інших організацій мали б виступити з ініціативою проведення цього ювілею. Причому звернутися з відповідними пропозиціями до Уряду, Президента країни та до органів місцевого самоврядування.

Природно, що ювілейним, козацьким, має стати увесь 2014 рік, але пік цього святкування повинен припасти на 14 жовтня, тобто на Покрову, на державне свято - День Українського козацтва. І серед заходів варто передбачити низку наукових конференцій, присвячених історії та сьогоденню козацтва; проведення днів пам’яті на місцях козацьких битв, організацію Великих козацьких кіл на Хортиці, в Кульчицях, у Чигирині, Конотопі і, звичайно ж, у Скиті Манявському, який вважається місцем заповітного поховання гетьмана І. Виговського…

Що ж до газети «Пульс Ставропігії», то їй просто судилося стати провідним інформаційним джерелом цього ювілею, причому не лише в Галичині, але й далеко за її межами, зокрема, для активної частини української діаспори, яка, впевнений, теж прилучиться до святкування. Відтак, у межах «козацької сторінки», яку вже засновано в газеті, радив би запровадити і спеціальну рубрику - «До 525-річчя Українського козацтва».

Богдан Сушинський,
письменник, почесний професор
Університету «Львівський Ставропігіон»,
генерал козацтва, почесний Верховний отаман
Галицького Ставропігійського козацтва

Переглядів: 1 267