Історія вимушено переміщеного медика, який вибрався з окупованої Херсонської області

Історія вимушено переміщеного медика, який вибрався з окупованої Херсонської області

Переддень медичного працівника хочемо поділитися особливою історією юного медика з Херсону - Христиною Яковлєвою, яка знайшла прихисток у Яворівському районі та розпочала свою роботу у КНП ІФСР «Івано-Франківській районній лікарні».

21-річна Христина Яковлєва з містечка Високопілля після початку повномасштабного вторгнення російських військ як і тисячі мешканців області змушена був змінити житло та переїхати в безпечніше місто.

  • Дівчина ділиться моментами зі свого безтурботного життя та як  пережили перші дні війни  
  • Я народилася у невеликому містечку Високопіллі Херсонської області. Переїхала до міста Херсона, вступила до медичного коледжу і здобула освіту лаборанта. Влаштувалась до місцевої лікарні в лабораторію, де працювала протягом 3 років.

До 24 лютого життя було прекрасне. Поки не прийшли «визволителі». Майже відразу наше місто стало окупованим. Не дивлячись на страх я все одно продовжувала працювати в лікарні, тому що розуміла, що треба надалі виконувати свій обов‘язок і допомагати людям. До того ж багато хто з моїх колег не міг дібратися на роботу, з інших районів міста. Майже ніяких бойових дій в самому місті не було, проте була окупація, яка дуже психологічно впливала. До останнього, я не хотіла виїжджати, продовжувала працювати, але не витримала психологічно і наважилася. 

  • За словами переселенки, з кожним днем у місті ставало все страшніше і варіантів залишатися не було

«Першою виїхала моя рідна старша сестра, саме в Яворівський район в містечко Івано-Франкове до родичів свого чоловіка, який був за кордоном. Далі я дізналася про те, що до моєї сестри приїхали наші батьки з меншими братиком і сестричкою, з якими я зі старшою сестрою не могли зв‘язатися майже 2 місяці. Бо в моєму рідному містечку були жахливі бої і не було зв‘язку. Як я за них хвилювалась, не передати словами, а коли дізналася, що вони вибрались то щастю не було меж. Дякую Богу за все. Так я залишилась у місті сама. Спочатку хотіла виїжджати до сім‘ї, але моя подруга запропонувала виїхати в м. Білу Церкву, тому що в неї там були знайомі, там відносно спокійна ситуація і можна було знайти роботу, через те, що це місто. Я погодилась, до того ж знала, що батьки в безпеці. Я дуже хотіла працювати, щоб  можна було відволіктись від думок про війну та й за що ж треба було жити. 

Нажаль довгі пошуки роботи були без результату і я вирішила приїхати до батьків у  Яворівський районі. Адже, зараз треба особливо цінувати час, який ми проводимо з рідними людьми. І тут моя мама дізналася, що в лабораторію місцевої лікарні потрібен лаборант. Я приїхала мене прихистили до батьків в будиночок в заповіднику «Розточчя», за що ми дуже вдячні. Також вдячні за допомогу волонтерам. Влаштувалась на роботу і майже 2 тижні працюю».

  • Найважче з чим стикнулася під час перебування на Яворівщині ділиться лаборантка
  • Словами не передати всю доброту та підтримку, яку я отримала в новому колективі. Найважче, це звикати до нового життя в чужому містечку, через те, що на душі тяжко, що довелося втікати з рідного дому. Але колектив мене прийняв дуже добре, мені теж комфортно працювати тут. Щиро вірю в наші ЗСУ і в те, що скоро повернуся додому. 

 

  • Дівчина мріє про мир у своїй країні та закінчення війни
  • Я мрію, щоб як найшвидше закінчилась війна і всі ми повернулись до свого звичного життя, до своїх рідних домівок. І нарешті знайти своє кохання і жити щасливо.

 

 

 

 

Переглядів: 2