Старший солдат Дмитро РАДІОНОВ: “ВІН ЩИРІСТЬ ЗБЕРІГ НАВІТЬ ПІСЛЯ ВІЙНИ!”

П’ятирічний Дмитро разом з батьками переїхав з Росії у місто Яворів Львівської області.

Саме там після розвалу Союзу хлопець і зростав, вивчаючи українську, яка стала йому рідною. Згодом він при- йняв рішення, що хоче, як і батько, стати військовим. Хіба знав, що по- переду його чекатиме війна?

У вісімнадцять років підписав контракт зі Збройними Силами і був скерований служити піхотинцем.

А в березні 2014 року їхній батальйон передислоковують на Сумщину, де зводяться блокпости для протидії ворогу. Перше бойове хрещення відбулося того ж літа поблизу гори Ямпіль. «Ми їхали туди, наче на чергові навчання, бо ніхто не вірив, а може, не хотів вірити в початок справжньої війни. Нас чомусь переконували, що ще місяць-два, і на цій території все буде спокійно. Але коли ми втратили командира батальйону, що справило сильне враження на нас, зрозуміли, що все лише розпочинається. А гору потрібно було захопити, бо вона була панівною...

В тій операції були застосовані всі види військ. Не приховуватиму, нам було страшно… Адже розпочиналася справжня війна…», – пригадує Дмитро. На той час Дмитро був механіком-водієм БМП-2. А екіпаж стабільно налічував до 8-9 військовиків. Спочатку вони, як кочівники, переїздили з одного місця на інше, затримуючись щонайдовше на одну-дві доби. – Головне, щоб у нас був хороший, дружний колектив, – розповідає Дмитро, – Друзями на війні стають миттєво. Бо там без підтримки, взаємодопомоги не вижити. Як кажуть, де пізнаються друзі? Звісно, що в біді. Хоча були й такі, хто на словах – одне, а на ділі – інше. Та їх значно менше… Спочатку він з товаришами жив в «беемпешці». Згодом – в наметах біля техніки. Аж поки не обладнали бліндажі. Особливо допомагали волонтери, які покращували їхні по- бутові умови, доставляли їжу, якої часто просто бракувало, теплий одяг.

Місцеве населення ставилось до української армії по-різному. Був випадок, коли в бочці меду, яку при- ніс похилого віку мужчина, була граната. На жаль, побратиму відірвало руку… Дмитро надзвичайно скромний. Про свої звитяги та товаришів говорить стримано. Вважає, що його нагорода – це визнання того, що він чітко та якісно виконував накази командирів, при потребі завжди приходив на допомогу товаришам. Але скільки насправді болю, як фізичного, так і морального, приховано за кожним днем, що провів на фронті, можна побачити лише в його очах. Навіть радісна посмішка не завжди приховує його засмучений погляд. «Складно виокремити якийсь бій, коли кожний з них міг стати останнім. Ти чуєш постріли, розриви снарядів, постійно перебуваєш в напрузі», – розмірковує Дмитро.

– Все ж таки найважче було під Хрящуватим, яке знаходиться всього в двадцяти кілометрах від Луганська. Це було планове захоплення: разом з нашою бригадою працював «Айдар». Перший бій закінчився лише під вечір, коли ми таки захопили село. Радості від перемоги не передати! Та о п’ятій ранку на нас вже їхали ворожі танки». Того ранку він вперше побачив в очах побратимів страх. Адже мало того, що противник наступав – не було зв’язку з командуванням. Що робити, ніхто не знав. Військовослужбовці, кожен на своєму рівні, приймав рішення і долучався до знищення ворожих танків… Після Хрящуватого Дмитрові на- дали відпустку. Нарешті, відбулась довгоочікувана зустріч з рідними. Коли їхав на Схід, не знав, чого чекати. А коли розпочалися бойові дії, батьків хоча й попередив, що воює, але про деталі не розповідав. Натомість маму, телефонуючи, завжди заспокоював, що все гаразд, живий-здоровий, нагодований та у теплі! Зараз Дмитро щасливий, що навчається в Академії, і мріє отримати офіцерське звання. У порівнянні з фронтовим життям, зараз нормальне. Вірить, що таким воно і буде, коли остаточно переможемо агресора.

Джерело: http://www.asv.gov.ua/content/officerukraine/2016/officerukraine13-14_2016.pdf

Переглядів: 69