«Я не герой, я просто вижив. Герої — це ті, кого немає з нами»

Адміністратор ресторану, який пішов на війну, розповів про пережите в зоні АТО

Юру я зустріла в центрі Львова, біля “Віденської кав’ярні”. Колись він працював тут офіціантом. Завжди привітний, усміхнений, на нього дивишся і мимоволі усміхаєшся у відповідь. Потім Юра перейшов на роботу у готель “Нобіліс”, на посаду адміністратора ресторану. Спершу я його не впізнала. Юра дуже змінився. З того часу, коли його востаннє бачила, схуд, мабуть, наполовину. І помолодів років на десять. Виглядає як студент, хоча йому вже 36 років. “Та я три дні тому з зони АТО приїхав, — приголомшив новиною, — Там і схуд...”.

Повістка прийшла йому на початку травня. Юра — військово­зобов’язаний, свого часу проходив службу в армії. Як годиться, прийшов у військкомат. Здивувало те, що такі мобілізовані, як він, офіційно вважаються добровольцями... У військ­коматі нашвидкуруч пройшов медогляд і автобусами хлопців повезли на Яворівський полігон. Три тижні тривав вишкіл. І — на схід. Юра був у складі 24-ї окремої механізованої Залізної бригади. “Нам пообіцяли, що у саме пекло не пошлють. Поїдемо у так зване третє коло. “Перше коло” — це епіцентр боїв, друге — ті, хто готовий замінити тих, хто на першому, а третє — це блокпости, — розповідає. — Спочатку їхали у Дніпропетровську область на полігон. Близько тижня звикали до польових умов, освоювалися, а після того, вже колоною військової техніки, поїхали ближче до кордону, в Амвросіївку (районний центр в Донецькій області). Їхали польовими дорогами, у населені пункти не заїжджали. Добралися без пригод”. “ Було страшно?” — задаю традиційне жіноче питання. “Ні, страху не було. Був хороший настрій. Атмосфера чимось нагадувала піонерський табір: жарти, веселощі... Навіть під час бойових дій страху не було. Дуже страшно потім, після бою, коли бачиш вбитих, покалічених товаришів, і розумієш, що це все могло статися з тобою”.

Переночували в Амвросіївці і зранку колоною поїхали на місце дислокації — біля селища Зеленопілля (Луганська область). Там був стратегічний опорний пункт. В Зеленопіллі колону розформували, роту, до якої належав Юрій, закинули у прикордонний пункт “Довжанський” (Луганська область). “Думали, що приїхали у відносно спокійне місце. Гадали, що Росія не буде собі під ніс стріляти. Виявилось усе навпаки, — згадує Юрій. — Паралельно з нами приїхали прикордонники з Миколаєва. Їм сказали, що їдуть як підкріплення, а насправді підкріплювати не було кого. “Довжанський” був порожній. Місцеві прикордонники втекли хто куди. Як нам розказували, на початках конфлікту українські прикордонники, по суті, здали цей пункт, а потім взагалі повтікали по хатах. Вони ж усі місцеві. З Росії колони військової техніки з найманцями заходили на нашу територію як до себе додому. Коли ми туди приїхали, “Довжанський” був повністю розгромлений, техніка знищена (Юра показує мені фотографії на своєму телефоні). Пункт пропуску зайняли сепаратисти, але наша 79 бригада їх звідти вибила. І поставили туди нашу роту. З першого дня перебування по нас йшов мінометний обстріл. Щодня! Починали з трьох снарядів. Чуєш вихлоп і через пару хвилин свист — це летить міна. Ще маєш шанс заховатися в окоп, бо міна січе по рівню землі”.

“Яким було ваше завдання?” — запитую. “Росіяни мали бачити, що кордон не відкритий, що ми там присутні, що є техніка, — відповідає Юрко. — Наша техніка була розмальована під миротворчі війська (дві білі смужки), бо без військового стану військова техніка не має права стояти на кордоні. Щовечора над нами літав російський безпілотник, оснащений вай-фаєм, який передавав в режимі он-лайн всю інформацію для їхньої артилерії: наші координати, де що у нас стоїть і т.п. Що здивувало: спочатку нас обстрілювали з мінометів, а потім на кілька днів було затишшя, я так розумію, була домовленість, аби місцеві зібрали врожай. Після цього нас почали інтенсивно обстрілювати “Градами”. Система “Град” все випалює навколо. У нас виникли підо­зри, що врожай збирали хоч і з наших полів, але, мабуть, для Росії, бо вони допоки врожай не зібрали, не нищили поля “Градами”...

Обстріл з мінометів і “Градів” йшов з боку Росії, відповісти українські військові не могли, аби не спровокувати повноцінну війну. По суті, єдина їхня задача — встигнути сховатися під час обстрілів, щоб вижити. Хлопці задавали запитання командирам: “Ви розумієте, що нас постійно намагаються знищити?” “Розуміємо, — відповідали командири. — Але іншої команди не було. Ваша задача — перебувати на місці дислокації!” “Зрештою, і стріляти у відповідь — без сенсу, — продовжує розмову Юрко. — Артилерія має здатність стріляти на відстань 15-20 км. А моя зброя — кулемет — досягає лише кілометра. Ми мали техніку, яка може на більшу відстань стріляти, але, по-перше, команди не було, а, по-друге, все одно не бачиш, у кого і куди стріляєш”.

Юра простояв у “Довжанському” місяць! Кожен день — під обстрілом, а в останні дні — під інтенсивним обстрілом. Каже, могли стріляти понад чотири години безперервно! “Сидиш в окопі і молишся. Коли обстріл припинявся, вилазили і розуміли, що не всім пощастило вижити. В сусідній окоп, де сховались прикордонники, з якими кілька годин тому пив чай, потрапив снаряд... Доповідаємо командиру, який перебуває на основній базі, що був обстріл, є 200-ті і 300-ті. 200-ті — це вбиті, 300-ті — поранені. Він вирішує питання, як забрати загиблих та поранених. Півмісяця коридор, яким забирали хлопців, а також привозили їжу, був відкритим, а потім довідалися, що ми в кільці. Було таке, що в день одна тушонка на двох, але, повірте, це не основне. Після таких обстрілів не хотілося їсти... Коли бачиш вбитого товариша, то з відчаю кричиш, плачеш...”.

Юра знову дістає телефон, аби показати мені фотографії, і продовжує розповідати: “Одного разу їхали на зачистку “зеленки” — це посадка між полями. Отримали інформацію, що там бачили якийсь “рух”, можливо, сепаратисти підбиралися. Поїхали туди, прочесали територію, нікого не побачили і повернулися назад. Коли я зіскочив з БТРа на асфальт, то пошкодив п’яту. Фельдшер не міг зробити заключення, чи то забій чи перелом, і мене відвезли в Зеленопілля. Там більший медпункт. Хлопці, які мене везли туди БТРом, на другий день загинули. Вони знову їздили на “зачистку” і підірвалися на фугасі. В Зеленопілля привезли їхні пошматовані тіла. На моїх очах ці частини тіл поклали в невеличкі ящики від боєприпасів і підписали ці ящики, щоб відправити рідним. А вночі стався фатальний обстріл, коли багато наших загинуло. І ці два ящики з рештками тіл повністю згоріли... Тоді я пережив подвійний шок. Спочатку привезли мертвих хлопців, з якими я ще вчора служив... Мені напередодні один з них приснився — Андрій, який був командиром того БТРа. Він виходить з намету і каже: “Юра, ходи до нас”. Я не пішов до них. А їх в цю ніч вже не було серед живих... Коли розстріляли бригаду у Зеленопіллі, я якраз був у медичному наметі. Прокинувся о 4-й ранку від вибухів, вибіг і побіг на інший кінець поля та три години лежав на землі. Не знаю, як мені вдалося вижити. Чи Бог мене любить, чи рідні відмолили... А другий шок — коли зрозумів, що рідні не будуть мати кого ховати...

— А як це було, оцей жах під Зеленопіллям?

— Обстріл почався, як приїхала колона, яка привезла з іншої частини боєприпаси. Тільки заглушили мотори, аби отримати команду куди розставляти техніку, одразу ж почався ракетний обстріл по цій колоні. Снаряди потрапили саме в машини з боєприпасами, і вони почали вибухати. Ці боєприпаси зробили більше біди, ніж “Гради”... Хлопці спали, більшість в трусах і майці, не одягали на ніч бронежилети. Я коли приїхав у Зеленопілля після “Довжанського”, то розслабився. Там було досить безпечно, до цього часу не обстрілювали. А тут така трагедія... Була страшна паніка, більшість була в шоковому стані. Хто себе опанував, сідав за кермо машин і відганяв подалі від вибухів, рятував техніку, боєприпаси. Хто міг, рятував поранених. Це було реальне пекло. Коли обстріл припинився, я бачив страшні картини, які не буду вам переповідати...

У пекельному кільці Юра пробув 53 дні. Каже, лишатися там — свідомо йти на неминучу загибель. Українські військові були як живі мішені, як гарматне м’ясо. З одного боку — Росія, і звідти щодня луплять “Гради”, з іншого — сепаратисти, яких ти не бачиш. Всі дороги ворог перекрив. Ні підкріплення, ні боєприпаси надійти не можуть. Воювати нічим. Керівництво прийняло рішення — прориватися з кільця.

Ворог знав, що велика колона військової техніки проривається з оточення і їде у напрямку Амвросіївки. Поки рухались, їх не раз обстрілювали. Юра згадує, що останні, хто йшов у колоні, мусили знищувати українську військову техніку, яку пошкодили обстрілами. Щоб не дісталася сепаратистам. Але думати в цей час про техніку складно. Думаєш, як самому вижити... Колона йшла добу. Виїхали з Зеленопілля і більш-менш спокійно добралися до Дякова, де колону обстріляли, і вже потім їхали під постійним мінометним “дощем”. Головне завдання — не зупинятися, бо коли колона рухається, робить маневри, важче її знешкодити. Не спали, не їли, лише просили водіїв, щоб не зупинялися, тиснули на газ. Після обстрілу водій піднімає голову і кричить нам: “Хлопці, ви живі?”. “Живі! — відповідаємо. — Давай, братуха, їдь!”

Між хлопцями гуляв сумний жарт: “Дивились фільм “9 рота”? Так це комедія, порівняно з тим, що було в зоні АТО”.

“Коли добралися до українських блокпостів, побачили синьо-жовтий прапор, не вірили у своє щастя, — голос Юрка трохи тремтить. — Мріяли тільки про одне — приїхати до рідних. Нам обіцяли ротацію, але виглядало, що просто змінюємо місце дислокації. Ми вимолили у начальства семиденну відпустку. Після усього пережитого психологічний стан хлопців був жахливий. Ми їхали додому в поїзді, і почалась гроза. Коли роздався грім, усі наші заховались під лавки. Я досі здригаюсь, коли чую гучний звук...”.

Під кінець розмови запитую, чи стикався на війні зі зрадою, людською підлістю. “Ні, — відповідає. — Був, правда, один, що весь час шукав, де б напитися. Були панікери, але ні зради, ні дезертирства, ні підлості чи гнилості ніхто не проявив”. А ще Юрко згадав командира, здається, шостої роти, молодого офіцера, який під час обстрілу Зеленопілля сказав солдатам тікати у лісопосадки, а сам взявся відганяти техніку, аби вогонь на неї не перекинувся. Хоча міг сказати, аби кожен відганяв свою машину... Богу дякувати, він живий-здоровий.

Коли вже приїхали до Львова, а це було десь о другій ночі, усі були розчулені, коли побачили, що їх зустрічають з квітами і національними прапорами. “Нас називали героями, а я відчував себе не героєм, а таким, що вижив. Герої — це ті, кого немає з нами”.

Сім днів відпустки швидко збігли. Дружина і двоє дітей не встигли натішитись батьком. Тим паче, що цей час займався паперовою роботою, оформленням субсидій, які належать бійцям, що воюють в АТО. Юрко вже поїхав у військову частину на Яворівський полігон, а звідти — на полігон до Чугуєва, що на Харківщині.

 

Переглядів: 57