Маркіян Шашкевич: пам’ять і сьогодення

Сьогодні минає 175 річниця з дня смерті Маркіяна Шашкевича  - винятково заслуженого діяча у нашій історії, який в несприятливих умовах висунув ідею піднести мову українського народу на висоту мови літератури і науки.

Народився Маркіян 7 листопада 1811 р. у с. Підлисся Золочівського повіту в домі свого діда о. Авдиковського. Батько Маркіяна, о. Семен, був парохом у Княжім. У сім’ї він був найстаршим (мав чотирьох братів і двох сестер). Брат Микола був священником у с. Лолин Перегінського деканату; Антін як капітан служив в австрійській армії – «при піонерах» у Будапешті; Захар – корабельний капітан – виїхав до Америки, звідки вістки перестали надходити (за іншими відомостями, загинув трагічно у війську); Осип пропав безвісти. Сестра Марія померла в молодому віці; Юлія (Юстина), після заміжжя Сметанова, єдина з родини залишила спомини про Маркіяна.

Життєва дорога Маркіяна Шашкевича була тяжкою, як і в багатьох тодішніх галицьких душпастирів, національних діячів. Майже всі письменники його доби належали до священичого сану, та й національно свідомі діячі переважно походили зі священичих родин. Вчився Маркіян у Золочеві, Бережанській гімназії, у 1838 р. закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету. Закінчивши семінарію, став парафіяльним священиком у Гумниськах, Нестаничах і Новосілках. Під час навчання писав вірші й підо впливом читання «Енеїди» та пісень Михайла Максимовича в нього зародилося бажання служити своєму народові та працювати над розвитком живої української мови.

У 1932 р. Маркіян Шашкевич організував «Руську трійцю», до якої увійшли Яків Головацький та Іван Вагилевич та приєдналася національно свідома молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та інші). Її метою було стати на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях України, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях. Шашкевич намагався пробудити руський народу з вікового просоння, взяв до рук рідну мову за зброю і немов чудо учинив:

«трупи встали і очи розкрили,
і брат з братом обнялися
і проговорили слово тихої любови».

Поговорили своєю мовою в письмі та розмові. Мовою, видобутою з-під сільської стріхи, курної хати, зневаженої і недооціненої своїми і чужими. Шашкевич цією мовою вдихнув живого духа в сонного велетня, воскресив руський нарід до нового життя, покликав до праці поряд з іншими народами, показав, що руський нарід живе і має право розвиватися як окремий самостійний народ із правом на рівне трактування з іншими народами та правом на суверенну незалежність.

Перший опублікований вірш М. Шашкевича «Голос галичан» з’явився в 1835 р. Не беручи до уваги декількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за минулим», «Туга за милою», «Над Бугом», «Сурмак вечірній», «Розпука»), відомими стали «Веснівка», «Думка» та інші. Він писав також патріотичні вірші: «Руська мова», «Дайте руки», «Слово до читателей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» тощо. Крім того, на історичні теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О. Наливайку», «Болеслав Кривоустий» «О запорожцях і їх Січі», «Історія навернення слов’ян на Христови віру», «Перекінчик бісурманський»... Для дітей шкільного віку склав гарну читанку. Надзвичайної поетичної (пророчої) сили є його «Псалми Русланові». Належить низка перекладів із давньоруської мови – «Слово про Ігоревий похід», з чеської – «Краледворський рукопис», з сербської – численні пісні, з польської – поезії Ф. Карпінського і С. Гощинського. А на проект Йосипа Лозинського ввести латинський альфабет в українське письменство виступив рішуче проти в опублікованій брошурі «Азбука і Abecadlo» (1836). Перу М. Шашкевича, крім поезій, належить кілька прозових творів. Найвизначніший – казка «Олена», який високо оцінив І. Франко: «М. Шашкевич був одним з поетів “Руської трійці”, організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів».

Початковим вислідом діяльності Шашкевича і його друзів була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій, приєднування до праці слухачів духовної семінарії у виданнях «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), які через цензуру не побачили світ. У Будапешті виходить альманах «Русалка Дністровая» (1837), яка вирішально вплинула на розвиток ідей Шашкевича. Дуже влучно про о. Маркіяна з нагоди 100-річчя від дня його смерті висловився митрополит Андрей Шептицький, зазначивши, що він є «нашою славою», «великим апостолом», «чоловіком від Бога посланим, велетнем, що сам ішов вперед і провадив вперед весь нарід і збирати його буде біля неї (могили) велика ідея, що перед роками була могучим товчком цілого нашого відродження, а десь є для нас і навіки стане криницею цілющої води, що зрошує лани нашого церковного й народного життя і все відсвіжує зелень надії на будуче…».

У 1893 р. з ініціативи «Просвіти» відбулося перепоховання Маркіяна Шашкевича з Новосілок до Львова на Личаківське кладовище. Церемонія стала справжньою демонстрацією українства в тодішній Австро-Угорській імперії, до складу якої входила Галичина. Відтоді всенародний культ його імені досяг апогею – в галицьких хатах, окрім образів святих, висіли портрети Т. Шевченка, І. Франка та М. Шашкевича. До нього молилися і за нього дякували Господеві.. 1911 р. відбулася ще одна пам’ятна подія, пов’язана з іменем о. Маркіяна, – спорудження на Білій горі поблизу Підлисся величного пам’ятника у вигляді хреста. Ініціатором його побудови був о. Володимир Кальба – парох с. Соколівки. Місце під пам’ятник українці викупили за 20 тис. злотих. Проект зробив інженер Лушпинський. Пам’ятник виготовляли в майстерні Михайла Стефанівського у Львові. Він складався з двох частин, гармонійно поєднаних в одну цілісність: кам’яної дев’ятиметрової брили, на якій встановлено шістнадцятиметровий залізний хрест. Пам’ятник встановлено на дванадцятиметровому насипі. 29 жовтня 1911 р. на станцію Ожидів прибув спеціальний поїзд із гостями з усієї Галичини. Похід очолювала кінна чота із членів товариства «Січ» та «Сокіл». У півторакілометровому поході кожні сто метрів йшли духові оркестри. Біля пам’ятника зібралося близько 30 тис. осіб. В урочистості взяли участь три мітрати під керівництвом о.Туркевича та численне духовенство краю. Селяни Підлисся прийняли цей пам’ятник під свою опіку. З нагоди 100-річчя М. Шашкевича відбулися урочистості й у Львові – у філармонії відбувся концерт за участю С. Крушельницької. Урочистості відбулися також у Перемишлі, Бережанах, Золочеві та інших містах. Відтоді щорічно в першу неділю серпня біля пам’ятника М. Шашкевичу на Білій горі відбуваються народні свята. У радянські часи вони були заборонені, оскільки він був греко-католицьким священиком. Щойно в 1986 р. на місці колишньої садиби о. Романа Авдиковського відкрито музей-садибу Маркіяна Шашкевича (відділ Львівської галереї мистецтв). Саме на Золочівщині в серпні 1989 р. на повний голос заявила про себе Українська Греко-Католицька Церква, яка почала виходити з підпілля. У 1993 р. на центральній площі Золочева відкрито пам’ятник М. Шашкевичу.

Мало кому відомо, що М. Шашкевич кілька разів побував як просвітитель у княжому місті Перемишлі. Заходами вдячних перемишлян відзначено пам’ятною дошкою будинок, в якому він перебував, його іменем названо вулицю, яка поєднувала вул. Словацького з вул. Баштовою. Його іменем у 1911 р. з ініціятиви Брацтва св. Миколая та товариства Педагогічного названо українську школу. На превеликий жаль, польські шовіністи в рамках затирання українських слідів на Закерзонню пам’ятну таблицю і вулицю ліквідували і перезвали на вул. Ракочого. Інші вулиці з іменами українських діячів також ліквідовано. На диво, не так давно біля катедрального собору св. Івана Христителя УГКЦ було названо вулицю іменем єпископа Й. Коциловського (1876–1947), якого проголосив блаженним папа Іван Павло ІІ, та проти цього протестують поляки.

Для розвитку, закріплення і популяризації української мови М. Шашкевич використовував різні методи. Він писав народною мовою проповіді, вітання, відозви, звернення, записував пісні, їздив селами і містами й поширював ідею популяризації мови як фундаменту окремішності нашого народу. Хоча прожив він тільки 32 роки, його спадщина не така багата, але має неабияку цінність. Його ювілеї відзначать по всій Україні, адже він один із перших серед українських письменників заговорив про злуку східних і західних земель України. Згадуємо Шашкевича і тому, що сьогодні як докір нам звучать його слова і кличуть «схаменутися», куди ми йдемо?! Можливо, наша біда в тому, що ми байдуже спостерігаємо, як нашу мову зневажають, асимілють, витісняють, позбавляють нас права на україномовний інформаційний простір, звужуючи його використання до ганебних розмірів. Прем’єр М. Азаров не володіє державною мовою, а його наймити Колісніченко і Ківалов проштовхують у Верховну раду України новітні укази на взір «Валуївських» (1863) і «Емських» (1876), головне завдання яких знецінити і принизити нашу мову – підготувати ґрунт до повалення державності. Дуже високо цінував працю М. Шашкевича відомий проф. Г. Ващенко, який вважав, що його твори мають велике виховне значення. Геніальний український педагог К. Ушинський писав, що мова – це скарбниця народу, в якій відбита природа, серед якої він живе, його вірування, світогляд – всі здобутки його культурного розвитку. Тому, на його думку, втрата мови для народу рівнозначна втраті національності. На думку К. Студинського, М. Шашкевич був «першим русином у Галичині, який глибоко проникнув ідеєю національності». Його значення як народного пророка («Будителя») Західної України безцінне, співпадає з таким велетнем, як Тарас Шевченко. По містах і селах, особливо Галичини, відзначають річниці Шашкевича, Шевченка, Франка, Лесі Українки. Школи в Перемишлі, Бережанах, Золочеві та інші в Україні і за її межами урочисто відзначили 200-річчя його уродин. Академічна спільнота Львівського національного університету також урочисто відзначила на науковому рівні його ювілей як видатного Українця, світоча науки, якому завдячуємо розвитком і закріпленням української мови. Вшановуючи пам’ять талановитого поета, перекладача, великого патріота й гуманіста, людини високої культури та громадянської мужності, з особливою тривогою звертаємося до його поетичних рядків, котрі через понад два століття будять національну свідомість нашого народу.

Працюючи творчо в напруженні, стан здоров’я обтяженого буденними справами, клопотами Шашкевича систематично погіршувався – він тяжко захворів на туберкульоз. Далі жорстока доля заслонила перед ним світ – він осліп. Будучи прикутим до ліжка, помер 7 червня 1843 р. Похований у с. Новолілках. Однак, як вище зазначено, в 1893 р. прах поета перенесено на Личаківський цвинтар до збудованого гробівця на полі Ч.3, в якому спочиває і його син Володимир (1839–1885) – також визначний письменник, перекладач, публіцист і драматург. Після смерті культ Шашкевича набирав обертів як реакція на русифікацію і полонізацію України та асиміляцію українців у діаспорі.

Переглядів: 77