Історії, які надихають. Під обстрілами мати з Попасної вивозила трьох своїх дітей

Історії, які надихають. Під обстрілами мати з Попасної вивозила трьох своїх дітей

Сьогодні наша розповідь буде про неймовірну жінку, чудову маму, добру людину, талановитого музичного керівника Катерину Акуменко-Цокур з міста Попасна.  33-річна мешканка м. Попасної Луганської області все життя прожила в рідному місті Бахмут -  там і здобула майбутню професію, якій досі присвячує себе; вийшла заміж і переїхала жити в місто Попасна, де й народила дітей.  За вісім років проживання в Попасній місто стало для неї рідною домівкою - тут вперше розпочала свою діяльність у дитсадку. Ніхто не міг подумати, що колись вона буде дивитися на фото зруйнованого власного дому.

- Пані Катерино, як застала вашу сім’ю війна? 

Ввечері 23 лютого цього року я прийшла з роботи мене щось почало насторожувати внутрішньо, щоб позбирати всі документи, речі дітей свого чоловіка й нехай будуть. Ми лягли спати, й мені наснився сон, що над Попасною літають снаряди. Коли я проснулась, чоловік каже почалася війна … Сльози, біль, безпорадність - все,  що відчувалось, а що далі ... Я відразу подзвонила до своєї начальниці, після чого вона сказала: "Приходь, забирай трудову". 24 лютого українські міста вже обстріляли, та ніхто не думав, що так усе буде. Всі сподівались: погаласує росія, та й мине, проте не сталось, як гадалось. І вже 27 числа розпочалось пекло….

- Коли Ви наважились виїхати?

Ми вирішили поїхати після того, як було пряме влучення в будинок біля нас. Тоді вже зволікати не було куди. Автомобіль чоловікові дав керівник Попаснянської міської військово-цивільної адміністрації Микола Ханатов, за що ми йому дуже вдячні. Коли вже виїжджали, всі були налякані й не знали, чи зможемо виїхати. Я навіть дихати не могла, тож коли ми сіли в машину, я сказала своєму чоловіку: скажи мені, коли я зможу видихнути, що ми в безпеці.

- Як ви жили до того, як виїхали з міста, як реагували діти?

З 2014 року й до 24 лютого цього року ми жили дуже добре: місто процвітало, зробили нові дороги, відкривалися нові магазини, проводились свята та розваги для дітей і дорослих. Однак 24 лютого все кардинально змінилося у зворотньому напрямку. З-за обстрілів ми були без води, газу, світла та опалення. Готували їжу разом із сусідами: спочатку на паяльній лампі в під'їзді, а потім - на вогнищі біля під'їзду з того, що в кого залишилось на той момент, оскільки магазини не працювали. Ми були дуже налякані, а діти найбільше. Спати лягали з острахом у коридорі постійно прислухаючись до кожного шуму на вулиці - це був жах.

- Як Ви опинились на Яворівщині? Чи були труднощі на початку?

На Яворівщину ми приїхали до родичів на декілька місяців. Вони нам дуже допомагали - люди нас прийняли, як своїх. Так, труднощі все ж були, а саме в пошуках власного житла. У зв'язку з негативними історіями про поведінку переселенців люди боялися давати чи здавати житло. Проте помешкання все ж ми знайшли - завдяки допомозі багатьох яворівчан.

- Нам відомо, що зараз Ви працюєте в одному з дитсадків міста Яворів. Як Вас прийняли? 

Я навіть і не сподівалася на такий прийом. Тут я відчувала себе рідною, своєю. Ось недавно був випадок, коли всі разом з вихователями готувались до свята. Відчуття було, що я працюю в цьому закладі багато років. Тож мені дуже пощастило опинитися в такому хорошому колективі.

«Коли Катя прийшла до нас, то в її очах сяяв вогник, вона просто дивилась і ми зрозуміли, що це наша людина. Я відразу сказала, вона працюватиме в нас. І знаєте, ми не розчаровані - це справжня патріотка України, душа творчого колективу, талановитий музичний керівник і просто хороша людина. Діти в захваті від неї та занять, а для нас це головне. Щасливі посмішки нашої малечі дають зрозуміти, що ми зробили правильний вибір», - ділиться директор дошкільного закладу Оксана Нагайчук.

- Чи плануєте повернутись додому?

Я вже думала про це й в мене дилема: й хочеться повернутись до рідного міста, проте не хочеться повертатися до того менталітету та деяких нюансів, які були там. Зрештою, відбудоване місто буде вже не таким, як ми його пам'ятаємо, чужим.

- Що б Ви хотіли побажати українському народові?

Сили, наснаги, віри в себе й в нездоланність Українського народу, а головне перемоги та миру на українській землі. Бережіть вогник добра, надії в своїх серцях.

Переглядів: 7