Захисник Вітчизни з Черниляви . Іменинний торт від Володимира Гери

А випекла його власноруч для Володі кохана дружина Олеся. 7 лютого захисник Вітчизни з Черниляви, про якого знає вся Україна, відсвяткував своє 27-ліття. З такої нагоди і ми – голова райдержадміністрації Орест Хлян, керівник районного радіомовлення Стефанія Різник, керівник сектору внутрішньої та інформаційної політики РДА Ірина Кравчук, а з ними і я - напросилися в гості, та суботнього дня завітали до оселі, в якій народився і виріс Володимир Гера.

Кожному дістався шматок іменинного торта.  І куштувати його, і зичити здоров’я іменинникові було дуже радісно. Перейшовши пекло війни, важке поранення, виснажливе лікування, Володимир і його найближчі, найрідніші люди знають справжню ціну життя і кожного прожитого дня. Упевнена, що цю радість за Володимира розділять і наші читачі, та ще десятки і сотні людей, котрі всіляко допомагали родині Герів у цей непростий для них час, молилися за одужання їхнього сина. Поділитися з усіма іменинним тортом годі, а от передати зміст розмови через газету та районне радіо – будь ласка.

Сам, зараз уже капітан, Володимир Гера з дружиною мешкає у Сокільниках, у гарній новій квартирі, яку надала держава, зокрема, у цьому всіляко сприяла наша районна адміністрації і районна рада. А служить у Львові,  в Національній академії Сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного на посаді викладача кафедри наземної артилерії. Цього року вступив в ад’юнктуру (аналог цивільної аспірантури). Націлений на написання кандидатської роботи. На час ад’юнктури не залучається до викладацької діяльності, а є рецензентом дипломних робіт курсантів. На службі кожен день.

Починаємо розмову безпосередньо з теми геройства. Запитуємо у нього самого, що такого вчинив, що ім’я Володимира Гери стало відомим на Львівщині і в Україні, й навіть поза її межами. Про нього писали газети, знімали сюжети. Він жартує, що особливого подвигу не вчиняв, а його прізвище відоме тому, що коротке і легко запам’ятовується: «Чомусь і в академії моє ім’я добре знали, що я Володя Гера з Черниляви знав увесь факультет». Насправді, справа у зовсім іншому.

-Усе, що відбулося з тобою за чотири роки з моменту початку війни: гаряче літо 2014-го, ейфорія від наступу ЗСУ, коли кожен день відвойовували нове місто, а потім той перелом після 24 серпня, Луганський аеропорт, вторгнення російських військ, твоє важке поранення, лікування, ці публікації про твій подвиг, про прикриття відходу 24-ї бригади та десантників 80-ї бригади, отримання державної нагороди з рук Президента України... Якби таку історію ти прочитав не про себе, а про іншого хлопця, що б ти про нього сказав? Ти подумав, що у тому є частина пропаганди?

Володимир: Так, трішки накручено журналістами. Не можна сказати, що завдяки мені та моєму солдатові були виведені триста чи чотириста десантників. Це була задача нашої бригади, в т. ч. бригадно-артилерійської групи, над нею працювало багато військових: забезпечити організований відхід з Луганського аеропорту десантникам 80-ї бригади. Вони виходили групами, бо під постійним обстрілом було неможливо вийти колоною. Є багато аналітики, висновків військових експертів. Там тоді стояла 24-а бригада, 30-а механізована бригада  і 1-а Гончарівська танкова бригада, яка складалася з мобілізованих вояків, котрі зашвидко відійшли зі своїх позицій. Можливо, якби була підтримка їхніх танків, то і при відході з аеропорту не було б таких втрат у людях і в техніці. Попри те наша бригада справилася з завданням: «вісімдесятку» вивела і власні сили.

Я був командиром взводу спостереження розвідувальної роти. Так, дійсно, я зайняв позицію на 12 поверсі  залізолетійного комбінату (м. Лутугине) разом зі своїм солдатом Романом Шевчуком. Це вже були дні високої напруги: 25-31 серпня 2014 р. З цієї позиції я не знімався п’ять днів. Моя задача полягала в тому, щоб коректувати вогонь артилерії, спостерігати за діями противника і за діями наших військ.

(Сухими буденними словами – для нього це лише його робота - описує це Володимир, а між тим, упевнена, не один наш читач побачить за ними і сміливість, і витримку, і хоробрість, і силу 23-річного хлопця, і поставить себе на його місце і запитає: «Чи зміг би я?» Коли під ногами дах 12-поверхового металургійного комбінату, а над головою високе небо - і вогонь ворожої артилерії. І немає тут жодного журналістського перебільшення).

Володимир: Роман Шевчук, контрактник з Рівного, вчитель за освітою, математик. А коректування вогню – і є математика, швидкі обрахунки та прийняття рішень. Спокійний, розумний хлопець. Ми з ним були на позиції – на даху, пролунав вибух, мені поранило руку, велика втрата крові, я не зміг піднятися, Роман відразу зупинив мені кров, наклав джгут, викликав по рації допомогу і за здорову руку відтягнув мене у безпечніше місце, дочекався, коли прийдуть хлопці і разом з ними спустив мене по сходах. Він сам був важко контужений, з вух ішла кров, від ударної хвилі постраждали ноги. І якщо ми були в накритті, то рятувати нас під вибухами снарядів прибігло троє моїх солдатів: Василь, Максим, Сергій. Є фото, де видно, що тоді вже завод від обстрілів перетворився на решето, а хлопці не злякалися. Це героїзм. Ми тепер кожного року збираємося разом у День розвідки, 7 вересня. Старається приїхати вся рота. Роман Шевчук звільнився з армії по закінченні контракту, одружився, виховує маленьку доньку, будує будинок.

Можливо, якби я забоявся і відійшов раніше, не був би поранений. Та найбільше шкодую за тим, що вибув зі строю у сам розпал операції і взагалі мало повоював, проте це були дуже гарячі два місяці.

-По-різному можна оцінювати свій вчинок, та є ще людська оцінка. На сторінці ФБ Романові Шевчуку і зараз із вдячністю пишуть: «Хлопцям життя врятував».

Володимир: Один десантник, якому батько подарував кошти на автомобіль, віддав їх мені на лікування зі словами, що якби я тоді не допоміг, він би загинув і автомобіль йому б не знадобився.

Ярослав Гера, батько: Вразив нас і 90-річний дідусь, ветеран, який передав на лікування Володі значну суму. Під час ІІ Світової війни він теж був розвідником, через важке порання два чи три роки був прикутий до ліжка, але Бог йому так дарував, що чоловік дожив до 90 років. Дідусь сказав: «Я собі наскладав гроші на смерть, а вона за мною не приходить. То я собі ще наскладаю, а вашому Володі треба допомогти».

«А ще був випадок, - долучається до розмови мама Марія, - до нас на вулиці підійшла дівчина й дала тисячу доларів, яку відкладала собі на шубу. І таких історій безліч. Не знаходимо слів, щоб подякувати всім людям за їхню небайдужість, милосердя, добро, молитви».

Ярослав Гера: Була величезна підтримка. Прості люди давали гроші зі своїх невеликих зарплат, з мізерних пенсій - хто скільки міг. А скільки листів написали нам школярі: з усього Яворівського району, з Дрогобицької і Стрийської гімназій, зі Львова, навіть з маленького черкаського села Хижня!.. Ще хочу сказати: стан сина потребував лікування у приватній київській клініці. За неповний місяць перебування там від нас забрали 120 тисяч. І я казав до дружини: «Вони ж розуміють, що ми не маємо таких грошей, що то все зібрані людські кошти. А наш син – він захищав своїм життям і цих медиків, і тих власників, і їхній бізнес, їхні сім’ї». Те саме і в  інституті нейрохірургії Ромоданова. А Штати лікували безплатно, німці лікували безплатно!

-А як ви опинилися в Америці?

Володимир: Поїздка у США змінила мене повністю. Не скільки війна, як мирна Америка. Я побачив країну і був здивований від усього: від доріг, від медицини, від автомобілів… Я навіть не можу передати це словами. Не розумію, чому ми так не можемо? В Америці я жив рік разом з батьком, а в останній місяць приїхала і дружина.

Поїхати до Америки на реабілітацію мені допомогла п. Ірина Ващук. Це українська емігрантка, яка виїхала у Штати по спортивній візі. Майстер спорту з бігу на короткій дистанції. Вона допомогла ще багатьом хлопцям. І Романові Гаврильчаку, Михайлові Лялі. Перші два тижні ми жили у її друга – мільйонера. Вона розповіла, що їде хлопець з України, немає де зупинитися і попросила допомогти.

Ярослав Гера: Потім ми жили у греко-католицького священика у церковній хаті. Нам подарували гарне авто. Ми ним їздили на реабілітацію. Сам штат Арізона – це пустеля. Але в наше з сином життя вона увійшла так, що ми її ніколи не забудемо. І тих людей, зустріч з якими подарувала доля.

Півроку ми жили у місіс Пет. Це 80-річна одинока жіночка, аристократка, в минулому викладачка консерваторії. Її батьки - вихідці з Німеччини та Англії. Вона показувала цілу книгу свого родоводу починаючи із тисяча сімсот якогось року. Чи багато з нас можуть таким похвалитися?

Місіс Пет нам надзвичайно довіряла. Коли в нашій машині вийшов з ладу кондиціонер, вона на місяць дала нам своє авто. Перед нашим від’їздом з Америки вона зробила прощальний вечір, на якому сказала: «Володю, кожна людина має ангела, і ти маєш, а для хлопців, яких ти вивів з оточення, ти був ангелом». Вона дуже прив’язалася до Володі. І вдома створила собі куточок, де є його фотографії Володі, малюнки. Кожного тижня вони спілкуються по скайпу, вільно собі говорять. Місіс Пет приїжджала до нас на Україну, місяць гостювала у Черниляві, ми часто їздила до Львова, були в Карпатах.

У неї біля будинку був газон, то ми їй там насадили квітів, троянд – на пам'ять. Я полакував лавочки і хотів трошки зробити порядок у гаражі. Побачив там кілька американських прапорів, які вони вивішують на будинку, і один вже такий старий, пошарпаний. Я запропонував: «Можливо, вже його викинути?..» «О ні, в жодному разі!!!». Для них американський прапор - це святе. Про українців на широкий загал я не можу такого сказати, а хотів би подібного святобливого ставлення до державних символів, як це є в американців чи німців.

Володимир: В Україні багато патетики, але мало реальної поваги. На деяких установах часом бачиш такий вже прапор, що у мене на бойовій машині був ліпший.

-Володю, що для тебе Україна, за мир у якій ти сплатив дорогу ціну?

Володимир: Це люди. Не наш уряд, ні чиновники, не система нашої освіти, ні медицини, ні дороги, ні навіть армія  – я хочу бачити їх зовсім іншими, бачити реальні зміни. Але людей люблю. Люблю своїх рідних, друзів.

У Штатах я ліпше вивчив англійську. До нас в академію приїхало троє американських офіцерів і я ходив з ними на наші лекції. Їхня задача – зрозуміти, як ми викладаємо курсантам, щоб дати нам рекомендації, максимально наблизити наші стандарти до їхніх. Вони починають з нас сміятися, тому що в нас намагаються навчити всьому. В американців вузька спеціалізація, але там справді вчать. Якщо американський військовий вміє стріляти, він уміє тільки це, але в стрільбі він «профі». А коли в нього поламалася військова машина, він знає, що повинен сховатися, щоб зберегти своє життя, і дочекатися приїзду ремонтної  машини. Можливо, деколи то і не добре. Був випадок на фронті, що заглохла наша БМП. Машина можна сказати «вмерла». По нас ще трохи стріляли. Довелося мені швидко зметикувати і знайти вихід. Американець, можливо, того б не зумів. Але ж і наші машини з їхніми не порівняти.

Ярослав Гера: Наведу приклад. У Володі піднялася висока температура. І ми викликали швидку. В Америці коли приїжджає швидка, обов’язково приїжджає і пожежна машина (відразу, я навіть не встиг переодягнутися). Володя мав таку страховку, що за швидку нічого не платив. А за пожежну потрібно було заплатити 600 доларів. У розмові з пожежною службою місіс Пет сказала, що цей хлопець - український військовий, патріот і що вона заплатить за нього. Тоді нам відповіли: «Thank you for your service» («Дякуємо за вашу службу»). І анулювали плату. А в Україні ми оформляли Володі групу, то лікар сказав принести папір, бо не має на чому написати висновок про хворобу. Така різниця.

Володимир: У Штатах потужна пропаганда Збройних сил і є поняття: сильна сім’я, сильна армія. Є день пам’яті – коли всі штати дякують ветеранам. Вони прекрасно розуміють, що війна ведеться поза межами Америки, але це все робиться в інтересах держави, від того, яким буде становища на світовій арені, залежатиме життя і в самій Америці. Американських військових неможливо порівнювати з російськими. Американці завжди гордо ідуть під своїм прапором і ніколи його не ховають. Вони провалилися б від сорому, якби воювали без нашивки США. Це не «зелені» чоловічки.

У батьківській світлиці Володимира Гери на чільному місці Грамота імені блаженного Омеляна Ковча – «за жертовний порятунок сотень побратимів, коли вірність і чин одного захищає під час бою усіх, обороняючи, відтак, увесь народ та державу від пекельного наступу ворога» (дано 30 листопада 2016 р. в Києві при Патріаршому соборі Воскресіння Христового). Цю свою високу нагороду Володимир розділяє з усіма, хто рятував його з вогняного пекла і доправив до Харківського шпиталю. Серед них лікар Мирослав Ступницький, хірург Тарас Яницький та односелець медбрат 24-ї бригади Степан Раб.

Тож зичимо уродиннику здоров’я, кохання і здійснення задумів, за якими програма мінімум – генеральські погони.

Олена Бутко.

Переглядів: 1 423