Віталій Мартиненко – учасник війни, гордість України

До війни 24‑річний киянин Віталій Мартиненко навчався на кухаря-кондитера, перепробував кілька професій: працював кухарем, барменом.

Під час революції гідності ходив на акції протесту з другом.

Потім почалася АТО, і його друг поїхав на війну. “Приятеля поранили. Коли я приїхав до нього в госпіталь, то зрозумів: друг міг померти, і більше я ніколи його не побачив би. Тоді я сказав йому: "Валеро, хочу на фронт",— згадує Мартиненко.

До кінця 2014 року він був волонтером, а навесні 2015‑го уклав контракт, виїхав на шахту Бутівка, на передову. Прослужив до вересня, перевівся в іншу бригаду, а згодом за станом здоров'я повернувся ло цивільного життя.

І тут для нього почався процес адаптації. "Бійцям з поствоєнним синдромом важко пристосуватися до мирного життя і знайти роботу",— згадує Мартиненко.

Він сам через це пройшов — болісно шукав себе після АТО. І знайшов — причому несподівано: якось проходив повз меблевий магазин і побачив у його вітрині безкаркасні пуфики.

Мені хотілося показати всім бійцям: ось, хлопці, є робота
Віталій Мартиненко,
мебляр

“Я усвідомив, що цілком зможу робити такі самі,— згадує він.— Вирішив спробувати щастя: витратив всю зарплату (понад 7 тис. грн) на тканину — і пошив свій перший пуф".

Зробив ще кілька таких самих, згодом найняв швачку, поставив виробництво на потік. Написав у Фейсбуці пост про те, чим займається,— і отримав клієнтів.

Мартиненко працює за попереднім замовленням. Покупців достатньо: деякі просять шити пуфи цілими партіями, по 15 штук. Розуміючи, що діло пішло, молодий бізнесмен планує відкриття цеху з пошиття м'яких меблів.

Він не просто заробляє гроші. “Мені хотілося показати всім бійцям, які кричать, що немає роботи: от, хлопці, є робота, вона у вас під боком,— пояснює Мартиненко.— І я довів, що солдати на громадянці можуть не тільки пиячити, але й заробляти гроші та вести здоровий спосіб життя".

Переглядів: 73