Історія яворівського воїна, який пройшов пекло і повернувся. Живим.

Історія-спогад майора Андрія Фітака, про перший період перебування у зоні АТО у складі 24-ї окремої механізованої Залізної бригади. Частина перша.

В квітні 2014 року на Благовіщення ми виїхали нашим батальйоном в Суми, ще зони АТО не було, ми виїхали зі солдатами-строковиками й несли службу на блокпостах. Місто Ромни, там були квітень-травень (Пасху) і всередині травня згідно з наказом командира бригади,  я забираю строковиків звідти і вирушаємо в Яворів.

Як зараз пам`ятаю ми приїхали, нас зустріли, я передав своїх строковиків бригаді і дізнаюсь, що йде вже призов цивільних.  Я кажу дякую за увагу, але хоч цю ніч я ночую вдома з сім`єю. Так і було. Вранці я приходжу і вже всі мобілізовані (не строковики як раніше) стоять вишикувані на плацу, я з ними знайомлюся, це було 19 травня.

Після цього на кілька днів ми виїхали на Вербляни (там знаходиться полігон), де пройшли навчальні стрільби і 1 червня виїхали вже ближче до Сходу, але не знали ще що й до чого. Приїхали туди, розставили намети, розбили табір, почали готуватись до показового навчання, мав приїхати президент. І десь 15-16 числа нас зібрав комбат і сказав збирайте речі, ми виїжджаємо далі. Без самих навчань... Хоча до того ми всі знали, що їдемо на навчання. Але ми зібрались, повантажились на ешелон і поїхали в зону АТО.

Всього у мене по списку було 72 чи 73 солдати. Нас всіх тоді пам`таю зібрав комбат і дуже правильно сказав, що тепер ми їдемо вже не навчання, а в зону АТО й тому треба визначитись кого беремо, а кого - ні. Командири кожної з рот між собою вирішували кого ми з собою не беремо. Я зібрав свою роту й ми разом, не я, а колективом, вирішили, що трьох чоловік треба відсіяти. І от в такому складі ми вирушаємо на Схід у Запорізьку обл., населений пункт Камиш Зоря.

Звідти ми робимо марш-кидок. Моя рота вирушає на пропускний пункт Довжанський (Луганська обл.), а решта батальйону осідає в Зеленопіллі. Ми їхали туди і кажу чесно, не було ні броніків, ні касок. Нам казали: "все буде там". І коли ми прибули в Довжанський у нас не було нічого. У нас реально там стояло тільки 5 БМП з 10-ти (через поломки), подолана відстань приблизно  півтора тисячі кілометрів.

Як людина я розумів, що в Україні твориться і що рано чи пізно ми таки потрапимо в зону АТО. Я знав, коли повертався ще зі Сум зі своїми строковиками, що у той час перша рота поверталась з АТО.

Коли ми їхали до Довжаньсього, то подолали всю відстань за два дні, не просто дні, а день-ніч, день-ніч, не зупинялись аж до Зеленопілля. Моя рота звідти поїхала в Бірюкове й за 2-3 дні ми вже попали на Довжанський.  Власне в Бірюково ми міняли десантників і вже тоді, в перший день, нас обстріляли. Вперше. Це було саме перед Днем Конституції. У нас тоді й перші поранені були... А ми ж приїхали в чому були на БМП. На роту всього кілька броніків було й те, певно, лише ті, що їхали зі своїми.

Жилети на всіх ми отримали лише тоді, коли попали в оточення й нам їх скидали з повітря ящиками. Передавали з Зеленопілля, бо скидали перед Зеленопіллям, де ті ящики збирали й аж тоді передавали нам на передову. Хоча, скажу відверто, дуже часто що є каска, що її нема, не грає великої ролі. Я вірю, що все від Бога. Ти можеш бути і в касці і в бронежилеті, а тебе "знімає" снайпер.

Отак в Довжанському ми пробули до 28 липня. В той самий час там були й ЗСУ, які розказували, як вони там перебували, але не згадували, що саме ми їх прикривали. Вони приїхали туди на блатних "вазіках" з автоматами й розказували, що охороняли кордон, але реально кордон охороняли ми, бо вони приїхали й стали по "нулю" (місце на кордоні з найменшим шансом попадання вогню), а моя рота з БМП зайняла позицію в сторону України. Насправді ж "по нулю" ніхто не веде вогонь, бо може відскочити в бік Росії і це вже буде рахуватись як пряме попадання і вони мають підставу піти у відкритий наступ. Навіть вертоліт МІГ пролітав собі по "нулю" й спокійно дивився, що справа і зліва твориться, показував нам так свою силу.

І от ми стоїмо спереду (моя рота та всі мої підрозділи), а всюди згадки лише про ЗСУ, які охороняли кордон, хоча позиція моя й хлопців була основною. По наших позиціях з першого дня перебування почались мінометні обстріли з Росії  й України (позиції сепаратистів). Ми не мали права стріляти у відповідь. На нас або падали міномети, або гради. А ми просто стояли по своїх позиціях. Вся стрільба йшла з "нуля" Росії, а там їхні снайпери, міномети, гради... Здебільшого все було звідти. А нам стріляти куди? В Росію? Нас би там при бажанні зрівняли з землею. Казав так своїм і скажу Вам, ми просто грали в лотерею. Хто виграв сьогодні, а хто програв.
Я, як командир, коли обстріл пройшов, пробігся по позиціях, чи всі живі, чи нема поранених й віддзвонився командуванню. І так щоразу.

А коли були поранені, то був жах... Коли вже ми попали в оточення під Зеленопіллям і нас там закрили, то не було можливості навіть поранених вивезти не те що самим вийти крок вправо чи вліво.

Треба сказати дякую прикордонникам, які завдяки дзвінкам своїм начальникам домовлялись і ми своїх поранених та двохсотих (загиблих) передавали через кордон з Росією, який для нас відкривали і ми їх швидко передавали. Вони везли їх по російській території і передавали через пропускний пункт, де вже наші стояли.

... У нас було два "200-их", то ми не мали де зберігати їхні тіла. Була спека, тіла розкладались, а ми не могли нічого зробити. Знаю, що люди домовлялись, щоб забрати тіла звідти в російський морг, а рідні наших хлопців платили потім гроші за тіла, бо інакше не доправляли їх в Україну. Тут ми вже бачимо, що ми реально в оточенні дні йдуть, а ми далі стоїмо на своїх позиціях. А в Зеленопіллі (там була трагедія, але це був один конкретний день на початку липня) все значно спокійніше. У  нас же кулі свистіли над головами щодня. Усі, хто там був, то знають і розуміють, про що я кажу. Зеленопілля ж зазвичай жило своїм життям і хлопці там знали що й до чого, близько село, навіть проблема з продуктами була вирішена.

На кордоні ми мали хіба сухпаї й трохи продуктів, бо треба було економити хто на чому міг. За дні боїв там ми навчились кукурудзу варити, парити, смажити і як тільки не готувати її . А смак хліба ми на той час забули взагалі.

У дечому нам пощастило: на Довжанському у нас було стаціонарне світло й  ми мали можливість хоча б зарядити мобільні телефони.  Була вода й можна було хоч не прийняти душ, але змити бруд, освіжитись.

Я люблю футбол і коли в 2014 році влітку був фінал Чемпіонату Світу і я його таки бачив. Мені знайшли телевізор і я в бліндажі дивився гру Німеччини і Аргентини.
Простояли ми там трохи більше місяця і я не витримав, кажу командуванню давайте нас міняти, у нас обстріли кожен день, так теж не можна. І якраз на день народження моєї дочки, 28 липня, нас міняють: ми їдемо на Зеленопілля, де пробули до 6 серпня, коли відбувся всім відомий вихід з оточення. Цей тиждень я і мої хлопці хоча б спали спокійно, бо перед тим щоденні обстріли протягом місяця вже давались в знаки.

... І от 6 серпня, вихід з оточення. І тут мені знову не щастить: з трьох БМП, що залишились, дві наші перекривали дорогу для виходу, а виходили не лише ми одні, а й інші бригади, десантники й інші.

Мені випала крайня точка і тільки ми виїхали з Зеленопілля, всю роль на прикриття дали нашій бригаді. Виходить, що ми стояли, а колони виходили, виходили... І тут коли вже в самому кінці я замикаю, коли всі вже вийшли, ми рушаємо і БМП ламається. Така доля, нічого не скажеш.

І от поки ми виходимо, довкола таке відбувається, що навіть і не уявиш. Хіба в кіно подивитись можна: тут вибухає, тут летить, тут горить...  І ось ми останні, замикаємо колону.  І ми ламаємось.

Лишаємо БМП і йдемо вперед. Йдемо день й дві ночі. Спочатку, поки мали воду і трохи їжі, було легше, а далі йдемо вночі, бо вдень видно, то поки світло відпочивали де попало. На другу ніч знаходимо якусь невідому воду у пляшках і просто без задніх думок випиваємо її.

Двоє наших пішли розвідати територію і попадають в полон. На щастя, їх вдалось визволити, ця історія добре закінчилась.

...Коли ми йдемо вперед, оглядаємо що й до чого, шукаємо "наших" й таки бачимо українські танки. Один з нас вибігає з воєнником в руках, його спочатку кладуть на землю, перевіряють. Потім махають рукою, ми п`ятеро прибігаємо (двоє в полоні, нас всього залишилось шестеро).

Цікаво, що ми ще  з ними три дні стояли на блок-посту, бо виявилось, що третина їхніх відмовилась йти далі в саму зону АТО й їм треба було людей для екіпажу (екіпаж має складати 8 чоловік, а на ділі це часто 4-5).

Попри те, що ми думали, що нарешті попали до своїх і найгірше позаду, був за три дні ці такий момент, що ми думали, що знову попали в засаду й нам усім хана.
Потім за три дні по нас нарешті приїздить БМП, а ми всі чорні (ховались в шахті) й нас привозять в "наше" село й ми там трохи відмились. До нас підходять і кажуть, що зараз відвезуть у інший населений пункт, але по дорозі можуть бути обстріли.

Довезли нас туди, сказали знайти собі якусь хату на певний час (ми віддалялись від зони обстрілів). Ну ми зайшли в якусь, там в погребі (люди покинули свої домівки) знайшли картоплю, посмажили. Повідкривали закруток різних, поїли.  І тут знову вночі обстріли, вони ніби йшли за нами.

Як би там не було через день приїздить по нас машина швидкої допомоги, довезли нас до Амвросіївки й кажуть, що ніби й місто "наше", але населення тут непевне і краще не висовуватись й краще далі їхати цивільними.

Отож, беремо ми таксі (ще мали трохи грошей при собі) ще медперсонал лікарні нам скинувся і ми беремо дві машини до блокпоста.

Нарешті доїхали ми до штабу нашого командування, нас напоїли-нагодували, сказали чекати ранку: машина мала нас відвезти далі, ближче до Херсону.
Нам пощастило, що з нами був один боєць, брат його з Херсона, бо ми приїжджаємо туди, в кінцеву точку і нас питають: "а чого ви сюди приїхали?" Ну бо ж нас вивезли з зони АТО, але як попасти в Яворів нам ніхто не сказав.

...По нас родичі присилають бусик, який нас з тими всіма гранатами, бойовими патронам бере в салон  і везе в Херсон. Ми там пообідали і їдемо на залізничний вокзал при повному озброєнні. Це мене шокувало, ми мали з собою гранати, кулемети, патрони й я йду з цим всім у каси по білети, де мені кажуть, що квитків до Львова нема, залишилось останнє СВ, а нас шестеро. Я біжу до начальника поїзда, добре, що поїзд був "Львів-Херсон" й тому команда була львівська, вирішили нам то питання, пообіцяли людей розселити по вагонах. Так і було.

Нас супроводжувала на той час міліція, яку не цікавило те, що ми при повній бойовій готовності, сідаємо в поїзд, вони просто собі йшли за нами. Ми заходимо в СВ з тим всім, скинули під сидіння, сіли зверху і поїхали.

І от на ранок ми вже у Львові, де на вокзалі на нас чекає ВСП (Військова служба правопорядку України). Чомусь коли ми їхали через всю Україну зі зброєю, нікому до нас діла не було.

По нас приїхав автобус "Школярик", поскидали туди зброю. Нас зустрічали батьки й рідні.  Приїхала жінка одного з полонених, було теж дуже важко. Розповів їй як міг  що й як сталось. Зараз вже все добре, приїжджаємо в гості, історія з полоном закінчилась щасливо.

...Коли ми останні виїздили з оточення, перед нами їхав БМП  і танк. Й так сталось, що цей БМП заблукав поблизу селища Новопавлівська Шахта й звернув не туди. Весь екіпаж потрапив в полон. Не виключено, що нас не чекала така ж сама доля, якби не поломка. На все воля Божа.

***

Уся розмова проходить на одному диханні, покрокова розповідь Воїна, який може самостійно пересуватись лише завдяки майстерності українських медиків та волі Господа, переносить у ті страшні події, які розривали українську землю влітку 2014-го... Лише "ми" та "нас" протягом усієї розповіді, Андрій жодного разу не виокремлює себе від дійсно своїх хлопців. Про інші поїздки Героя у зону Антрацитового пекла та довготривалу реабілітацію читайте у наступному матеріалі "Справжньої Варти".

Джерело: http://varta.com.ua/blogs/1000950/1134023

Переглядів: 334